У Луцьку діє центр для людей з особливими потребами

Нещасний випадок перевернув усе життя лучанина Миколи Прокопчука. Покращити його стан дозволили заняття у реабілітаційному центрі "Агапе", - повідомляють у прес-службі Фонду Ігоря Палиці "Тільки разом".

«Одного дня влітку я з друзями відпочивав на ставку в Гаразджі й вирішив пірнути у воду з берега, – розповідає Микола. – Було дуже мілко, я пірнув і зламав шию. Коли отямився під водою, зрозумів, що не відчуваю ні рук, ні ніг. Почав ворушити головою, мене побачили, витягнули на берег і першими моїми словами було: «Покажіть мої руки й ноги. Де вони? Я їх не відчуваю!». І тут такий дикий страх на мене напав!».

Коли молодого чоловіка завезли в реанімацію, лікарі констатували перелом шийного відділу хребта. Спочатку боролися за його життя, бо шанси були мізерні, а потім розпочалися довгі місяці лікування. Батьки забрали Миколу до себе, оскільки він потребував цілодобового догляду. Ним опікувалася мама. Лікарі казали чоловікові, що одужання настане уже незабаром і за деякий час Микола зможе встати та піти, жити повноцінним життям. Проте минали дні, тижні, місяці, а з ними танули й ілюзії. «Я мав майже ідеальне здоров’я до травми, а став повністю залежним, – розповідає чоловік. – Це було дуже важко прийняти. І тоді настала глибока депресія. Не хотілося нікого бачити, ні з ким спілкуватися. Це тривало протягом року, двох. Не було навіть сліз. Не міг почухати й носа собі. Не міг підняти руки…».

Прикутий до ліжка, Микола читав книги, дивився телевізор, але у мозку – жодної світлої думки. Порятунок від апатії та зневіри прийшов в особі директора реабілітаційного центру християнської церкви. Християни-баптисти уже кілька років поспіль опікувалися реабілітацією людей із порушеннями опорно-рухового апарату. Бажання займатися Микола Прокопчук не мав, але й виходу – теж. У чоловіка була дуже важка травма, на той час він лиш ледь ворушив головою, не міг сидіти. Після обстеження з Миколою почали займатися фізичними вправами, як наслідок – покращився загальний стан, стабілізувався кров’яний тиск, робота нирок, він нарешті зміг сидіти, почав рухати руками, навчився сам їсти і чистити зуби. За допомогою спеціального пристрою почав працювати на комп’ютері.

І ось віднедавна кабінет виріс у великий реабілітаційний центр «Агапе», де допомагають тим, хто не може повноцінно рухатися. Це – здійснена мрія подружжя Больчуків – Сергія і Наталки. Жінка, як і герой нашого сюжету, прикована до візка. Тому її чоловік і загорівся ідеєю звести такий центр. Те, що здавалося абсолютно нереальним, з Божим благословенням та допомогою небайдужих стало рятувальним колом для людей із обмеженими можливостями.

Дерево благочинності у холі центру виросло з імен тих, хто долучився до цієї великої спільної справи, і серед них – Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом». Упродовж кількох років Фонд долучався до зведення здравниці. Об’єднані зусилля швидко увінчалися успіхом, аби дарувати надію. У центрі працюють професійні реабілітологи, які використовують прогресивні техніки, формують індивідуальні програми відновлення. В «Агапе» не лише максимально розвивають фізичні можливості, але й навчають пацієнтів, як себе обслуговувати без сторонньої допомоги, наскільки це можливо. А ще важлива реабілітація духовна.

«Я тоді дізнався про Бога, побачив, як вони ставляться до мене, до пацієнтів, неповносправних людей, і це вразило, – відверто ділиться Микола. – І тоді почав задумуватися: що буде далі? Які в мене плани? Що я зможу? Тоді відчув себе потрібним. І найбільше, що мені зараз хочеться, – бути комусь потрібним. Комусь допомагаю порадою, комусь на комп’ютері щось можу допомогти. Сина свого я намагаюся виховувати так, щоб він бачив у мені друга».

Син Миколи Антон працює в «Агапе» доглядачем. Йому зараз 18, але хлопець встиг уже збагнути багато важливих речей, пізнати справжні цінності життя.
Миколі ж уже за сорок, після травми минуло 10 років, та він ніби прожив уже два життя, тепер – третє, інше, у якому кожен вчинок свідомий і зважений, бо у напрямку добра й любові.