У луцькій поліції служить справжній лицар

Лучанин Олексій Дмитрієв лицарські обладунки змінив на поліцейську форму. Рік тому він пройшов відбір у патрульну поліцію міста. Бо після трагічних подій, що відбулися в країні, вважав це своїм обов’язком.

Каже, що це «певна спроба взяти на себе відповідальність за розбудову цивілізованої країни. Бо вийти на Майдан - це лише половина, а може й третина справи. Революція не скінчилась, і вона має тривати. Як на планеті Маленького Принца, бур'яни треба полоти кожен день, інакше до вечора ними обросте вся планета. І це рутинна, кропітка робота, яку потрібно виконувати. Це не просто скинути тирана. Результат цих дій можна і не встигнути побачити самому, але треба дати можливість на гідне життя іншому поколінню.»

І він поле ці «бур’яни». Причому, мусить за різних обставин завжди бути з ними ввічливим. А ті можуть спершу усміхатися. Коли ж розуміють, що доведеться платити штраф і ввічливий поліцейський – це не друг, який усе пробачить, починають кричати, погрожувати або плакати.

Романтики в роботі поліцейського мало. Олексій каже, що майже щодня доводиться мати справу з людською дурістю, необізнаністю й необачністю. «Жінка оплакує свого чоловіка, якого вночі збила машина. Звичайно, її шкода. Втім, коли запитуєш, чому на його велосипеді не було жодного катафота, чуєш: «Бо вони такі дорогі!» Але ж на пляшку гроші знайшлися...»

Кожен знаходить виправдання своїм вчинкам. І дебоширів часто доводиться втихомирювати. Олексій називає то «задушевними» бесідами. Хоча, залюбки цей час провів би з друзями.

Виїжджаючи на виклик, патрульний щоразу ризикує своїм життям. Сімейний дебошир може «переключитися» на поліцейського. А бувають випадки, коли дружина спершу викликала правоохоронців, щоб втихомирили її чоловіка, а під час його арешту сама нападає на патрульних. 

«Небезпечно, коли серед траси зупиняєш бус, а там сидить група людей, яка повертається з полювання. За ними зупиняється ще кілька машин з тієї ж компанії. І, будучи удвох з напарником серед не надто жвавої траси, проти 15-ти агресивно налаштованих людей, мусиш вирішувати, як зробити свою роботу, щоб і вижити, і не дати задню.»

Олексій свідомо пішов у поліцію. Тож, його рідним лишається лише приймати цей вибір і чекати його з кожного чергування живим і не ушкодженим. Наразі він не одружений.

А починалося все з Джона Толкіна, Джорджа Мартіна і Террі Пратчетта. Він читав фентезі, цікавився всім, що було навколо. І в 2001 році життя привело його до лицарства. Каже, що то є хобі, в якому знайшов певний романтизм, незвичність і цікавих людей.

«Лицарі бились від нудьги. За землі, за статки. Чи просто тому, що вони це любили. А різні поети накладали на це «пелену романтизму, - розповів Олексій Дмитрієв. -  Мені ж цікаво було зробити обладунок, випробовувати його чи якийсь макет зброї. Але так зване "лицарство" у наш час, а точніше - історична реконструкція, це не тільки хлопці в обладунках, які гамселять один одного. Це цілий пласт, який можна досліджувати і відновлювати. Побут, поведінка, кухня, костюми, різні професії: гончар, коваль тощо. Кожен може знайти собі в цьому напрямку свою нішу.»

Олексій спочатку лицарював у львівському «Аквілоні», далі був також львіський "Срібний Вовк". А потім він перейшов до луцької "Соколиної Вежі", яка з часом розпалася на декілька клубів. До лицарських посвят так і не дійшло. Бо їх хотіли, але не запровадили.

У часи Майдану Олексій увійшов до ГО «Автомайдан України». І це фактично були його перші кроки в правоохоронному напрямку. Бо після втечі Януковича «автомайданівці» патрулювали місто, провідували потенційних корупціонерів і допомагали військовим. Зараз він уже не є таким активним учасником цієї організації, тому що змінився життєвий графік.

«У 2005-му році ми встали, сказали свою думку, а потім вирішили, що зробили достатньо і переклали всю відповідальність на політиків. А ті все «пролюбили». Я спробував піти в поліцію, певно, тому що маю певний обов'язок перед собою і перед державою,» - каже Олексій Дмитрієв. І запевняє, що в його поліцейській практиці визначальними є закон і людське ставлення.

Текст Ірини Кунинець, фото взяті зі сторінок Олексія Дмитрієва у соцмережах.

При передруці матеріалу є обов’язковим посилання на « 0332.ua. Сайт міста Луцька».