«Між реальністю мирного співіснування та жахом повного повернення до попереднього століття», - Петро Порошенко

А ще перемир’я, коли росіяни перегруповували свої сили, проводили ротацію, забезпечували контрольованих терористів-найманців «Тюльпанами», призначеними і для використання тактичної ядерної зброї, вели вогонь по українських позиціях і створювили передумови для нових «іловайських котлів», продовжували стирати з лиця землі населені пункти, нагадувало для найвідчайдушніших політичних оптимістів – війна проти України триває. Попередній її етап – це,очевидно, тільки «заспів».

Такі висновки не можна було не зробити після того, коли, незважаючи на титанічні зусилля українського Президента, США устами Бараки Обами сказали нашій країні «ні». Питання не стільки у відмові від надання статусу союзника, а в тому, що, як нагадував Петро Порошенко, приладами для нічного бачення та ковдрами окупанта не зупининиш. Він просив усвідомити, що «неможливо виграти війну ковдрами. Більше того, ми не можемо підтримувати мир ковдрами. Для підтримання миру ми повинні бути достатньо сильними» (dw.de).

Як і очікувалося, вслід за відмовою Америки допомогти Україні зброєю навіть наш чи не найнадійніший союзник Польща повторила устами нового Прем’єра Еви Копач втішну для Кремля новину, що Варшава не допоможе Києву зброєю.

Вершинною ж демонтастрцією ставлення Заходу став промовистий факт: представник ЄС пані Тальявіні на перемовини в Мінську щодо врегулювання «українського конфлікту», спричиненого російською агресією, приїхала в одній машині з російським послом Зурабовим. Тиким чином, останні запитання (як і сподівання) фактично знято з порядку денного. Україна - наодинці проти озброєного до зубів кремлівського монстра.

Тож Путінові погрози, про які нагадала «S?ddeutsche Zeitung» («Якби я хотів, то ввів би протягом двох днів війська не лише в Київ, але й у Ригу, Вільнюс, Таллінн, Варшаву та Бухарест») перестали бути суто фантастичними. Також стало зрозуміло, як «захистить» нашу країну Угода про асоціацію між Україною та ЄС, синхронно ратифікована Верховною Радою («за» проголосували 355 народних депутатів із 381, зареєстрованих у сесійній залі) та Європарламентом. Питання не тільки в тому, що, за наполяганням Кремля, тимчасове застосування зони вільної торгівлі Україна-ЄС відкладено до 31 грудня 2015 року. Сама Угода може залишитися тільки на папері, адже не тільки до кінця наступного, а й до 2016 року далеко не всі з 28 країн ЄС її ратифікують.

При цьому Росія, схоже, не збирається відкладати в «длинный ящик» остаточного вирішення питання України по-кремлівськи. А за великим рахунком – і питання Європи, яку вже невдовзі зможуть визволяти російські окупанти, кинувши як гарматне м`ясо на передовій мільйон солдатів у штрафбатах із окуповних територій (для того, щоб стріляти їм у спину, в Путіна вистачить своїх «загранотрядов»).

Чи заспокоять агресора, який хоче Митного союзу по Португалію, котрий марить «возвращением Аляски», прийняті ВР закони «Про недопущення переслідування та покарання осіб-учасників подій на території Донецької та Луганської областей» та «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей»? Відповіді на такі та подібні запитання відомі як у нашій країні, так і за її межами.

Алгоритми майбутнього вже написані. До фіналу світової геополітичної трагедії, коли рашизм – на марші, ще далеко. Тож спробуймо, доки є ще нагода, перегорнути сторінки ще одного суворого тижня українського історичного буття.

«В історії новітньої доби України відбулася знаменна подія – українським парламентом зроблено визначальний крок у напрямку європейської інтеграції, - значиться у Заяві Верховної Ради України «Про європейський вибір України», за яку проголосували 16 вересня 289 народних депутатів.- Подолавши 23 роки вагань і невизначеності, пройшовши важкі випробування, протистояння жорсткій агресії, український народ виборов право жити у вільній демократичній країні. Лише в союзі рівних, незалежних, заможних, демократичних і правових європейських держав можна набути такий статус» (тут і далі посилаємося на інформаційне управління Апарату Верховної Ради України). У документі констатується: «Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом надає таку унікальну можливість. Її ратифікація дозволяє розпочати всебічне реформування країни на основі європейських стандартів та цінностей».

У той же час, парламентарі змушені констатувати, «що це буде важкий шлях, але ми не бачимо альтернативи для нашої країни. Наразі, всі гілки влади демонструють єдність у баченні європейської перспективи України,- і не в останню чергу завдячуючи фактору зовнішнього тиску, відверто спрямованого на відступ нашої держави від її доленосного вибору. Той, хто його чинить, має усвідомити, що чим потужніше буде цей тиск, тим потужнішим буде йому опір і тим згуртованішим ставатиме народ України у боротьбі за вибір свого майбутнього. Адже прагнення до більш високого ступеню цивілізаційного розвитку, основу якого становлять демократія і громадянське суспільство є невід’ємною складовою стратегічного розвитку нашої країни». Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади підкреслила, що наша країна здійснила «свій суверенний вибір на користь майбутнього членства в Європейському Союзі відповідно до статті 49 Договору про Європейський Союз». У Заяві також констатується: «Верховна Рада України розглядає ратифікацію Угоди про асоціацію не лише як стимулюючий фактор для здійснення подальших реформ в Україні, але як черговий крок на шляху до досягнення кінцевої мети європейської інтеграції – набуття повноправного членства в Європейському Союзі. Вибір України щодо європейського майбутнього рішучий і остаточний. І ніхто не змусить нашу країну змінити вектор руху по цьому шляху».

Минуло 100 днів, як почалося найважче президентство в новітній політичній історії України. Президентство, в якому кожен день - за місяць, а то й за рік. За нинішніх реалій важливо підставити плече Петру Порошенку. На цьому наголошує політолог і журналіст Віталій Портников в есеї «100 днів самотності» («Лівий берег»). Як констатує аналітик, чинний лідер України «всі попередні десятиліття був одним з учасників «великої гри», а зараз опинився арбітром складних олігархічних відносин». Він попереджає, що «зараз вже сама олігополія стане гальмувати реформування країни, а відсутність реформ буде все більшою мірою перетворювати Україну в протекторат Заходу, атакований Росією. І така ситуація буде викликати все більше і більше суспільне невдоволення, на яке владі буде нічим відповісти. Бо країна, з одного боку, хоче миру - і Президент намагається цього миру досягти. З іншого - не хоче повернення до олігархії і «донецьких» правил гри. А неясно, як без цього зберегти контрольовані Москвою території Донбасу і навіть, як це не сумно, звільнену частину». Портников наголошує, що країна, з одного боку, потребує реформ, а з іншого - не може протистояти московському натиску без участі своїх олігархів. Прогнозуючи подальший перебіг подій, попереджає, що «нинішнє замирення може в будь-який момент обернутися великою війною навіть не тому, що Путін обдурить Порошенка (хоча і це цілком можливо), а тому, що російський президент здатний втратити контроль над процесами на Донбасі в силу політичної та економічної розбалансування регіону».

Аналітик висловлює версію, що практично запрограмовано новий виток внутрішньополітичної української кризи вже найближчим часом. Відтак він запитує, що в цьому сенсі найголовніше? А після цього пояснює: «Головне - це уникнути демонтажу держави в результаті такого конфлікту і перестати вирішувати проблеми політичної ефективності за допомогою Майданів. Відповідальність за це лежить як на владі, так і на суспільстві. Простіше кажучи - важливо не повалити Петра Порошенка, а дозволити Главі держави знайти вихід з кризової ситуації». На думку Портникова, «тільки після цього періоду постійної турбулентності, який займе в кращому випадку і в від трьох до п`яти років (після війни) з`являться ті самі люди, які керуватимуть сучасною європейською державою».

«Зелені чоловічки», ми ясно бачили цей сценарій у Криму, ми бачили сценарій, який розігрується в Східній Україні. Ми починаємо бачити схожий сценарій у Молдові і Придністров`ї», - сказав командувач Об`єднаними силами НАТО в Європі  Філіп Брідлав в ході дискусії в Північноатлантичній Раді («The Daily Best» у версії «Хартыя ’97»). Росія на початку 2014 року провела військові навчання в Придністров`ї. Тоді президент Молдови застеріг Москву проти анексії Придністров`я по кримському сценарієм. Віце-прем`єр Росії Дмитро Рогозін торік заявив, що більш тісна співпраця Молдови з Європою може назавжди привести до втрати Кишиневом контролю в Придністров`ї і до подорожчання енергоносіїв, одержуваних з Росії.

Брідлав заявив, що тепер НАТО має загальне розуміння того, як Росія використовує тактику гібридної війни, і зараз важливо зрозуміти, як допомогти країнам Східної Європи витримати початковий натиск, здійснюваний за таким сценарієм. Він нагадав, що НАТО не може вплутуватися у внутрішні конфлікти держав, альянс може реагувати на явне напад зовнішнього агресора. «Це гібридна війна, якщо вона почнеться, то це не питання НАТО, - сказав генерал. - Це внутрішня проблема держави».

У зв`язку з цим він зазначив, що державам-членам НАТО необхідно вирішити, якими мають бути їхні обов`язки в ситуаціях, подібної тій, яка зараз склалася на Україні, де країна, що бере участь в конфлікті, не входить в альянс. «Зараз у НАТО немає політики, розуміння того, що робити в тих країнах, які знаходяться за межами альянсу і Російської Федерації», - сказав Брідлав.

При цьому він заявив, що Росія в кінцевому рахунку повинна бути частиною вирішення цього питання. «Я не думаю, що ми можемо зробити в цілому Європу вільну і мирну без Росії як партнера», - вважає генерал.

Базування в Севастополі вертольотоносця «Містраль», який Росія має намір невдовзі отримати від французьких виробників, становитиме пряму загрозу для України. Про це заявив заступник міністра оборони адмірал Ігор Кабаненко. «Містраль» - це загроза, перш за все, нам. Це загроза Одесі, Причорноморської частини нашої території. Це посилення можливостей для охоплення з моря, по захопленню та утриманню ділянок території. Ділянок дуже значних, якщо врахувати можливості ЧФ з ведення десантних операцій. Це пряма загроза для нашої безпеки», - зауважив Кабаненко (тут і далі посилаємося   на Укрінформ). Він наголосив, що російський ЧФ вже зараз має достатньо сил і засобів для побудови системи оборони й забезпечення вертольотоносця, без якої «Містраль» міг би стати просто великою мішенню.

«У росіян взагалі великий досвід використання авіаносних ударних з`єднань і авіаносних крейсерів. Це серйозні напрацювання, які були зроблені ще за часів Радянського Союзу. Пробитися через заслони до цього корабля буде важко, а його вплив на сторону противника буде швидким, ефективним і результативним», - застеріг адмірал. Він зауважив, що посилення Чорноморського угрупування ЧФ за рахунок «Містраля» є елементом серйозної стратегії РФ, елементом геополітики. «Такі кораблі дозволять росіянам змінити боєздатність ЧФ й усього угруповання в Криму. Це стратегія «форпосту», щоб впливати, погрожувати, і вдарити, якщо виникне така ситуація», - зазначив заступник міністра оборони. Кабаненко підкреслив, що сам факт передання «Містралів» Росії несе з собою небезпеку як для країн Азово-Чорноморського регіону, так і для ширшої європейської та євроатлантичної безпеки. «І на Чорному морі, і на Балтиці, та й на Тихому океані поблизу Курильських островів плече впливу і реагування дуже маленьке. Все там відбуватиметься дуже швидко. Важливо розуміти, що «Містраль» - це штурмовий корабель, призначений для ударних дій, для інтервенції. Це корабель для наступу, це не корабель оборони», - сказав адмірал.

Губернатор Донецької області Сергій Тарута заявив, що ухвалений закон про особливий статус Луганської та Донецької областей шокував його і точно не заспокоює Маріуполь. «У мене мінімум 50 запитань до ухваленого закону. Для чого гинули наші хлопці? Чому тоді ще в травні не провели мирні переговори? Запитання можна ставити безкінечно...», - сказав він (тут і далі посилаємося на «Українську правду»). «Мені сказали, що нібито цей закон узгоджений з Росією. Але де підписи тих, хто може впливати на бойовиків? Ми повинні зажадати від Росії ясних гарантій з контролю за кордоном. Мирний план - це одне, а примус до миру через силу - це паралельна реальність», - додав губернатор. А відтак нагадав, що «жоден закон України «ДНР» не сприймає». Тарута зазначив, що до підписання реальної угоди потрібно залучати лідерів європейських країн і, в першу чергу, канцлера Німеччини Ангелу Меркель. «Тоді це буде працювати», - вважає він. Голова Донецької ОДА підкреслив, що «люди, які захищали Донбас, сьогодні почувають себе зґвалтованими», а загроза нового вторгнення нікуди не поділася.«Але я сподіваюся, ми Маріуполь не здамо і захистимо за будь-яких умов», - заявив Тарута.

На думку російського опозиційного політика Бориса Нємцова, те, що Україна ратифікувала Угоду про асоціацію з ЄС одночасно з Європарламентом - це позитивний крок. Водночас він висловив занепокоєння фактом надання особливого статусу частині окупованої росіянами території України та відкладанням в нашій державі реформ. Нємцов вважає: «Погана новина в тому, що європейські реформи відкладаються більше ніж на рік, і є загроза, що Україна за цей час піде назад. Справа не тільки в якихось там митах імпортних. Це все дурниці. Справа в тому, що в Україні, на мій погляд, ніхто не хоче проводити економічні реформи, а без них країна просто приречена» (тут і далі посилаємося на «ГОРДОН»). Він підкреслює, що «низькі зарплати, низький рівень життя - це одна з причин, які експлуатує Путін для розвалу України. Мені здається, що Україна втрачає час. І цю втрату часу можна назвати перемогою Путіна, тому що він не зацікавлений в прощанні з Україною. Те, що він примудрився переконати європейців відкласти реформи України, - це, звичайно, його успіх і велика невдача України». На думку російського опозиціонера, «те, що прийнятий закон про якийсь особливий статус для Донбасу - вибухонебезпечна річ. Його прийняття, на мій погляд, ситуацію тільки загострить. Він не влаштовує ні українську армію, ні українську владу за великим рахунком, ні сепаратистів. Сепаратистів він не влаштовує тому, що це не Новоросія, а збочення якесь, це не та територія, на яку вони розраховували, а всього лише огризок, а українських патріотів він не влаштовує тому, що вони не хочуть Придністров`я на своїй території».

Волинянин Олександр Скіпальський – «батько» двох дуже важливих у системі державної безпеки структур: військових контррозвідки та розвідки, багаторічний працівник усіх щаблів СБУ, професійний контррозвідник, який, однак, вийшов із лав КГБ. Він своїми очима бачив як становлення сучасної України та системи спецслужб, так і нещодавнє загнивання останніх. Генерал у виданні «Тиждень» висловив власне бачення і щодо здатності так званих силовиків стати проукраїнською структурою. На переконання О. Скіпальского, «починаючи ще від 1993–1994-го працівників СБУ не виховували в дусі відданості Українській державі, «патріотизм» сприймали просто як слово, за яким нічого не стоїть. Унаслідок цього маємо структуру із вродженими елементами непрофесіоналізму й корупції та ще й густо наповнену антиукраїнським, проросійським злодійкувато-аморальним елементом. У нас не розвивалася держава, натомість усе найкраще йшло в олігархічні клани. Жоден президент не приділяв розвиткові спецслужб належної уваги. Результат дуже наочний. Відповідно СБУ заполонила погордлива сірість, яка може породити тільки сірість. Реформування має бути докорінне».

Перший голова Служби військової контррозвідки України зізнався, що не має претензій до чинного голови СБУ. «Наливайченко має хорошу розвідувальну підготовку, закінчив російську Академію служби зовнішньої розвідки (колишня Вища Червонопрапорна школа КГБ СРСР ім. Ю.В. Андропова), за рекомендацією і на прохання керівництва російської спецслужби був прийнятий на роботу в консульську службу МЗС України (Фінляндія, США), зробив дуже швидку, блискучу кар’єру, від рядового консула був підвищений до заступника міністра закордонних справ, а коли досвідчений міністр Борис Тарасюк, розібравшись, відправив його послом до Білорусі, він через родинні зв’язки пана Ющен¬ка став першим заступником голови СБУ, - зазначає він. - На початку спільного перебування у Службі безпеки мені дуже імпонували його патріотична риторика в стилі «ми українці», помножена на здобуту в розвідувальній академії підготовку, та природний талант правильно прозвітуватись і пропіаритись». У той же час, Скіпальский зазначає, що «ця людина виявилася зовсім відмінною від свого стилю поведінки. Насамперед мова про кадри: їх добір, перевірку, навчання. Саме в цій царині Наливайченко добирав людей за принципом особистої відданості та інтересів, відповідно Україна втрачала свій потенціал у сфері безпеки за всіма напрямами. Пригадайте Кислінського, Хорошковського, сприяння розколові між Ющенком і Тимошенко тощо. А головне: чому в 2009–2010 роках від нього так і не прозвучала заява про небезпеку приходу до влади донецького клану? А може, хтось уже забув нещодавній скандал у Дніпропетровську з Георгієм Ярошенком, «смотрящім» від СБУ та людиною Наливайченка? І це аж ніяк не єдиний випадок, стільки ще крутиться інформації в кулуарах серед фахівців».

Генерал усе ж звернув увагу на позитивні зміни, оскільки «в країні відбуваються природні перетворення, зростає рівень патріотизму. Те саме стосується, попри все, й СБУ. Знаєте, не можна зупинити потяг, і нікому це не вдасться, ніякій агентурі, тому зараз особовий склад набагато вільніше почувається у виборі: йти шляхом корупції та зради чи ні. За Януковича такого вибору просто не існувало. Важливо, що керівництво країни нарешті дослухалося до нас, хоча ми про це кричали ще від березня, й нареш¬ті почало відновлювати структуру військової контррозвідки. Фактично того самого СМЕРШу».

Роздумуючи щодо процесу люстрації, Скіпальский зазначає: «Я взагалі відкинув би тезу про необхідність цілковитої люстрації колишньої радянської агентури: минуло вже 23 роки після розпаду СРСР, ціла епоха, зараз набагато більше шкоди від перевертнів із фальшивою риторикою, які ніколи не були агентами КГБ. Понад те, всі документи, пов’язані із цим, давно в Москві, їх можна хіба що викупити, коли продадуть, звичайно. Я особисто знаю чимало колишніх таємних агентів КГБ, але відкриваю цю інформацію тільки тоді, коли людина починає працювати проти України».

Професор політології та міжнародних відносин Андрій Мічтом у статті для «The American Interest» засуджує байдужість Заходу до долі України і пророкує відродження Радянського Союзу. Він пише, що НАТО досить категорично заявило про своє небажання воювати з Росією, тому зброєю Україні допомагати не буде. Через кілька тижнів, на його думку, контроль над Східною Україною повністю матиме так звана «Новоросія», інша частина України президенту цього не пробачить. Мічтом вважає, що Путін, у свою чергу, або зробить Порошенка своїм васалом, або замінить його проросійським лідером. «Залишки України» не зможуть протистояти Москві, вони можуть потрапити під опіку Європи або стати її «чорною дірою» як в економічному плані, так і в питанні безпеки. Вихід із ситуації, на думку експерта, одне - надати Україні військову допомогу. «Красномовний Обама виявився нерішучим президентом, що не викликає поваги у союзників і не вселяє страху суперникам. Путін, навпаки, - найгрізніший російський правитель з часів Сталіна. У нього чітка мета - відновити імперію, і він її нещадно добивається. Колишній КГБіст, експертний брехун , шахрай і хуліган, на чиєму фоні Обама виглядає немовлям», - пише американський «Forbes». Такою є думка британського письменника, історика і журналіста Пола Джонсона. Головний редактор ділового тижневика «Forbes» Стів Форбс впевнений, що «зелені чоловічки Путіна» після України відвідають Прибалтику, а НАТО знову нічого не зможе зробити (посилаємося на версію видання «ГОРДОН»).

Аналітик Олександр Крамар у своєму есеї «Мюнхен у дії. Ціна європейського страху» вважає, що «відкладення введення в дію економічної (основної і найважливішої) частини Угоди про асоціацію до 2016 року – наслідок нинішніх геополітичних реалій. Адже ЄС не приховують, що не готові до посилення конфронтації з Росією чи нарощування фінансової підтримки України. Він зауваважує: «Єврокомісар із питань розширення та політики сусідства Штефан Фюле у відповідь на критику відверто визнав, що «це не затримка, а результат російських погроз. Ще на саміті 2008 року в Бухаресті Путін заявив, що Україна – неповноцінна країна» (тут і далі  посилаємося на «Український тиждень»). Як важає Крамар, «об’єктивним фактом є й те, що українському керівництву доводиться рахуватися з тиском ключових держав ЄС стосовно «дипломатичної деескалації» конфлікту з Росією на Донбасі, що апріорі можливо лише через поступки Путіну. Такий «мюнхенський» підхід базується на хибному розумінні логіки та цілей дій президента РФ, насправді лише розпалюючи його апетити задоволенням попередніх вимог. Проте в нинішніх реаліях Україні важливо будь-що не дати малозацікавленій її долею «старій» Європі або залежним від Росії урядам «нової» Європи зручний привід остаточно відмахнутися від підтримки Києва на тій підставі, що він нехтує їхніми пацифістськими ініціативами й сам провокує ескалацію».

Експерт наголошує: «Як і у випадку з відтермінуванням Угоди про асоціацію, йдеться лише про паузу, яка потрібна Путіну для зміни влади в Києві та здобуття контролю над усією Україною. Україні ж потрібен час на перепочинок та ймовірні зміни на міжнародній арені, наприклад, після президентських виборів у США, що мають відбутися за два роки. Досягнуті домовленості в цьому контексті просто зафіксували на певний час статус-кво, заморозили ситуацію, але не вирішили жодної проблеми».

Тиждень, що став минувшиною, дав достатньо підстав для тверджень, що, нині, на жаль, час уже перестав бути союзником України. Адже фактично кожен день знаменувався новими втратами (людськими, територіальними). Серед найістотніших втрат – й остаточне позбавлення від надії на те, що нас не залишать на самоті з кремлівським ядерним монстром, який фактично отримав згоду на подальше поглинання України. «Рахунок йде вже на хвилини – і кожна мить як вирок», - констатація з світлої пам’яті волинянина Олександра Рисака, поета і професора-літературознавця, максимально точно відображає сутність нинішніх реалій.

Цілком вірогідно, що Москва все ж, продовжуючи відтісняти українські збройні підрозділи на Донбасі, впродовж кілької тижнів не поспішатиме з масованим багатостороннім ударом за «осовобождение всей Новороссии». Зважаючи на те, що в Україні зараз, зважаючи на виборчу кампанію, люстрацію створюється тотальне внутрішнє конфліктне середовище, достатньо його ефективно «підігрівати», вивільнивши енергію на початок «гібридної» війни проти інших держав (зокрема – Молдови). Ми ж іще маємо шанс до 26 жовтня, коли відбудуться вибори до ВР, відчути «відлуння» свята демократії. До речі, наразі, якщо вірити результатам соціологічного дослідження «Україна на старті виборчої кампанії 2014» Центру соціальних і маркетингових досліджень «Соціс», до Верховної Ради України можуть пройти п`ять політичних сил: «Блок Петра Порошенка», Радикальна партія, «Громадянська позиція», ВО «Батьківщина» та «Народний Фронт».

Однак ще не факт, що свої корективи в українські політичні реалії не внесе, фактично маючи покірну згоду Заходу, Кремль. На цьому, як і на інших гострих викликах, також акцентували увагу ЗМІ: «Вересень. Дежа вю 2005-го року» («УП»),  «Смертельне перемир`я» («День»), «Саріуш-Вольський: Україні потрібно дати зброю, а відтермінування асоціації - прояв слабкості» («Європейська правда») «Богословська: Кернес буде першою людиною, яка передасть росіянам ключі від Харкова» (ZIK),  «Москва не змінить курс щодо  України, а санкції сприймає як виклик» («УП»), «Нова Рада – пастка для другого покоління революціонерів» («Главком»), «Ізраїль відмовив Києву у поставках озброєння заради Москви» (BSNews), «Росія збирається перекинути на Донбас бойову авіацію» («День»), «Польща не буде постачати Україні зброї –премєр-міністр Копач» («Ліга. Новини»), «Україна не отримає статус головного союзника США, - Порошенко» («ЛБ»),  «Маккейн: ганьба, що адміністрація Обами відмовляє Україні у військовій допомозі» («Радіо Свобода»), «Гра без правил» («УП»).

Минулого тижня, згадуючи  про спільні 75-річної давності «визвольні походи» Гітлера та Сталіна (зі спільними парадами у Бресті та Ковелі), аналітики намагалися догукатися до сучасників, вершителів доль Європи та світу. Тоді Європа та США здали Польщу. І майбутнє не забарилося - невдовзі (не пройшло й року) солдати-окупанти вже йшли під Тріумфальною аркою в Парижі. Сьогодні, «здаючи» Україну, Захід запрогромовую і свою долю. Правда, нам від цього не легше. Як і від обіцянки на «Радіо Свобода» екс-прем`єр-міністра Росії, а нині опозиціонера Михайла Касьянова, що путінський режим може завершити своє існування впродовж найближчих 1,5-2 років.

Тим часом, наше українське спільне державне майбутнє вже сьогодні – під багатьма знаками питання. Хоч і, як нагадував Президент Петро Порошенко під час свого виступу в Конгресі США, нині в Україні відстоюється свобода всієї Європи, визначальні світові цінності, а українські «молоді хлопці, недостатньо оснащені, і часто недооцінювані світом, є єдиними, хто стоїть між реальністю мирного співіснування та жахом повного повернення  до попереднього століття, впадіння в нову холодну війну. Українські солдати, український народ, українські хлопці та дівчата стоять зараз на фронті за свободу і демократію. Вони потребують вашої підтримки» (dw.de).

Главі нашої держави в Конгресі США  аплодували стоячи, його уважно слухали і… не захотіли почути. А вже пізніше було й достатньо цинічне, попри риторику про дружбу, «ні».

Однак, попри ймовірні новітні «Мюнхени», ми, навіть «здані» союзниками, державами - гарантами безпеки й територіальної цілісності, ще втратили шанс на перемогу. Нехай не таку, на яку сподівалися, не впродовж найближчих місяців чи років, але все ж… За умови, коли не відкриємо внутрішнього фронту і не почнемо, під виглядом боротьби за торжество справедливості, принципів люстрації, демократії й т.д., пошуку винуватців спільних поразок, на фоні реготу в Москві та деінде, знищувати один одного. Будьмо!