Лікарі поставили «хрест» на лучанці, а вона заговорила німецькою

Це історія людської любові. Не тієї, що її описують у книжках і показують у серіалах. А скромної і водночас сподвижницької. Коли не слова, а реальні вчинки мають значення.

30 років тому у сім’ї Новацьких народилася дівчинка. Лариса та Олександр були молоді, мали свої плани на життя, свої мрії й сподівання. Вони точно не готувалися до тих випробувань, що випало пережити далі. Бо до цього ніхто ніколи не готується.

Їхню Іринку було травмовано під час пологів. Лікарі спершу не радили батькам лікувати дівчинку. Казали, що треба трохи почекати. А згодом поставили перед фактом: донька не зможе тримати голівку, не зможе сама жувати, говорити, рухатися. Так і сказали: «Можете її навіть не привозити у поліклініку. Приїжджайте за ліками, а її не привозьте. Лікувати її немає сенсу.»

Відтоді почався їхній складний шлях реабілітаційними центрами і приватними клініками. «Ми сподівалися, що вона зможе, - поділилася болем пані Лариса. – Зараз я щаслива, що моя донька так багато знає.»

Минув час. Зараз Ірина може говорити, може сама їсти руками, навіть трохи навчилася працювати за комп’ютером. Три роки вона провчилася у Затурцівській спеціальній школі-інтернаті, а згодом дівчину перевели у луцьку ЗОШ № 20. Там вона і здобула середню освіту. Там – у межах шкільної програми - почала вчити німецьку мову.

«Для мене була дивина, що так багато наук моя дитина може знати. Я казала, що їй це не потрібно, бо вона заледве почала читати. Для чого нам, наприклад, німецька мова? Але прийшла вчителька з німецької і сказала: «Я буду вашу дитину вчити.»

- Але ж вона погано говорить. Як це можливо?

Вчителька наполягла: «Я вчитиму і вона буде в мене знати.» Моя дитина почала говорити і почала дійсно вчити німецьку. Це для мене було великим підбадьоренням. Поспілкуватися в межах програми моя дівчинка може.»

Звичайно, навчання у школі було непростим для Ірини. Після 9-го класу її однокласники пішли в інші заклади. І вона це важко переживала. Дівчина зневірилася у тому, що далі зможе вчитися. Але знову допомогли вчителі. І в 11-му класі бажання закінчити школу до неї повернулося. 

Шкільний період був наповнений спілкуванням. Саме його, як правило, не вистачає людям з обмеженими можливостями. На візку далеко не заїдеш. Тим більше, через високі бордюри і пороги. Луцьк, на жаль, так і лишається містом не облаштованим для безперешкодного пересування.

Завдяки своїм батькам Ірина Новацька має можливість відвідувати студію «Творчість», створену при церкві «Фіміам». Її мама – пані Лариса – є адміністратором цієї студії. Вона дбає про те, щоби організувати транспорт для учнів, довезти їх на заняття, залучає волонтерів, які допомагають.

Про таку майстерню, де б донька могла спілкуватися і щось робити, жінка мріяла давно. Ще як їздила у реабілітаційні центри, дізналася від іноземців, що за кордоном такі є. Тож коли Наталія Больчук запропонувала їй працювати в студії, вона з радістю погодилася.

Зараз у «Творчості» є кілька груп: для мам і тат, для хлопчиків і дівчаток. Наймолодшому учневі – 5 років, найстаршому – 40. Вони виготовляють листівки, іграшки, прикраси, варять мило, готують страви. Потім продають на ярмарках і вилучені кошти вкладають у розвиток своєї студії.

Для багатьох із них це єдине дозвілля і єдина справа у житті.

1.3

Не менш важливими є групи підтримки мам, які виховують особливих дітей. Дуже часто після народження такого малюка сім’я розпадається. Жінка лишається сам-на-сам зі своїм болем і труднощами. Як правило, якщо поруч немає близьких людей, вона може виходити з дому лише разом з дитиною. І це буває вкрай рідко.

«Мені дуже пощастило, що зі мною є мій чоловік,» - зізналася пані Лариса. Кілька років тому, коли жінка потрапила до лікарні зі складним діагнозом і перенесла не одну операцію, а вдома весь цей час залишалася хвора донька, саме Олександр узяв на себе весь тягар ситуації. Він виходжував їх обох.

Коли ж мама сама із особливою дитиною, то й не має права захворіти. Але в житті так не буває. Тому у церкві «Фіміам» є волонтери, які допомагають у складних життєвих випадках таким сім’ям.

Нещодавно донька Лариси й Олександра їздила у реабілітаційний центр «Агапе», що неподалік від Луцька. Їй настільки там сподобалося, що вона хоче поїхати знову. І цього разу зилишитися з ночівлею. Для батьків ця звістка стала дещо несподіваною. Бо Ірина самотужки не може сісти у візок і встати з нього. Але догляд, який забезпечують у цьому центрі, на такому високому рівні, що вони готові її відпустити саму.

Спілкування і перебування у колі друзів – це найбільше задоволення для їхньої доньки. А найбільша мрія – зручний візок, якого у дівчини досі немає.

Життя жорстко випробовує сім’ю Новацьких. Але всі труднощі їм допомагають долати віра у Бога і любов. Для них ці поняття – не високопарні і не порожні. Вони їхню дію доводять усім своїм життям.

 Текст Ірини Кунинець, фото Любомира Безручка.

 При передруці матеріалу є обов’язковим посилання на « 0332.ua. Сайт міста Луцька».