Василь Рябчук: "Люди, які працюють на інформаційних каналах, трохи божевільні"

Василь Рябчук уже кілька років працює шеф-редактором телеканалу “Еспресо” у Києві.

Але народився він у Луцьку. Тут виріс, навчався, вперше закохався, свого часу і дружину свою з Вінниці привіз до Луцька. Тут живе його мама і тут похований його батько. Тому “серцем у Луцьку назавжди,” – зізнався Василь.

Звідси розпочався і його журналістський шлях. “Коли в Луцьку відкрилася перша fm-радіостанція “Луцьк”, Сергій Ткачук вів вікторину, яка мені - як молодому студентові - дуже подобалася. Все це було щось нове на той час. І от коли я 4 чи 5 разів поспіль виграв у радіогрі, головний редактор радіостанції Любов Жаловага сказала Ткачуку: “Знайдіть того хлопця, наче не дурний.” Після того мені запропонували вести “якийсь” проект. Так я почав робити передачу про російську і українську рок-музику «Золоте підпілля». Потім були інші проекти, їх потроху більшало. Згодом я став заступником головного редактора.”

Робота на радіо була не тільки цікавою, а й неабияк допомагала студенту-психологу здавати сесію. Василь навчався у ВДУ ім. Лесі Українки і паралельно працював.

15781493_1353306828048031_6588248154594752574_n (1)

Але в житті кожного чоловіка настає момент, коли він розуміє, що просто роботи для розуму і серця замало. Потрібна ще й гідна зарплата. Тому Василь на деякий час покинув журналістику і працював у комерційних структурах. До мікрофона його повернула пропозиція Івана Корсака запустити “з нуля” радіо “СІД”. Це був цікавий досвід і хороший колектив. “На людей мені завжди щастило.”

Вміння знаходити спільну мову з будь-ким лучанин перейняв від свого батька. “Коли дізнаються, що я за фахом психолог, кажуть: “Зрозуміло, чому ти так добре комунікуєш з людьми.” Але я не думаю, що мені допомагає освіта психолога. Швидше, це - гени, виховання і соціум, в якому я виростав. Мій батько довгий час був керівником силікатного заводу у Кульчині. В його підпорядкуванні було 500 людей. І він знав ім’я кожного. Казав, що насправді немає різниці між директором і прибиральницею. Бо всі - люди. І ставитися треба до всіх однаково. Бо не відомо, хто ти сьогодні і ким будеш завтра. Батька вже кілька років немає. Але я намагаюся згадувати його слова і керуватися ними. А від мами маю емоційність і відкритість до людей.”

Понад 10 років тому сім’ю Рябчуків запросили у Київ у новий радіопроект. І хоча те рішення було непростим, вони зважилися. За цей час і Василь, і його дружина Юлія встигли попрацювати на провідних телеканалах країни.

Спершу в їхньому житті був “1+1”.

“У 2005-му, так і не запрацювавши, закрився радіопроект, у який нас запросили. Це був період після Помаранчевої революції. Деякий час ми придивлялися, куди піти. Аж поки не написали листа Тоні Хаусу, який на Бі-Бі-Сі займався проектами, пов’язаними з Україною. Повідомили, що шукаємо роботу. За 2 години після цього зі мною сконтактував Андрій Куликов, який на той час очолював ТСН, і запропонував зустрітися. Ми приїхали удвох із Юлею. Тоді було дві вакансії у передачі «Документ» Юрія Макарова – журналістська і редакторська. Юля пішла працювати редактором, а я був журналістом культурних новин, потім озвучував цю передачу.

З Юрієм Макаровим “Документ” вів Анатолій Ярема. Останній паралельно робив ще й «Про кіно». Я і там став журналістом, редактором і голосом. Через декілька місяців передачу «Про кіно» і «Документ» закрили. Але тоді, коли це сталося, в кабінеті генпродюсера Володимира Оселедчика зустрілися Аня Безулик і Анатолій Ярема. Безулик якраз шукала собі редактора у передачу «Я так думаю». Це теж була одна з точок, які повертають життя. Вона зателефонувала мені, дала завдання, я його виконав і її все влаштувало. З нею я був до 2013 року з невеликою паузою, під час якої мені вдалося попрацювати у дуже хорошому проекті на каналі «Україна» «Відкритий доступ». Там був фантастичний колектив. Мені дійсно щастило на людей.”

У силу різних причин і обставин проект Анни Безулик кочував іншими каналами. Він змінював назви. “На “Інтері” ми випустили лише 4 передачі «Справедливість», а потім змінилися власники і нас миттєво прибрали з ефіру. Я ще 3 місяці там попрацював із Сергієм Дорофеєвим на проекті «Стосується кожного», а потім Вадим Денисенко запросив мене на “Еспресо”. І я фактично за 2 тижні до Євромайдану, з першого дня роботи каналу, почав там працювати.”

Крім того, що завжди щастило на людей, Василь каже, що йому ще й фартить на ідеологію.

““Еспресо” – це абсолютно проукраїнський канал. Чи не є диний незалежний інформаційний. Хоча, нам приписують різні речі. Я як людина, яка формує в т.ч. програмну політику каналу, скажу, що хай ці люди, які говорять про те, що ми чийсь рупор, конкретні приклади наведуть. Тоді ми зможемо предметно говорити. Якщо є за що критикувати президента, ми покритикуємо. Але якщо він чи хтось із коаліційної влади зробить щось хороше, ми, звичайно, покажемо і позитив теж. Тому що от така у нас влада, от така у нас країна. І ми мусимо її всі разом робити кращою. І людям надію треба давати з телевізора також. Люди втомилися від хвилі негативу. І світло в кінці тунелю потрібно всім насправді. Але на першому місці для нас – цінності журналістські, які не повинні змінюватися, незалежно від того, хто при владі. Дві точки зору на конфліктну ситуацію – пріоритетний напрямок у нашій роботі.”

Подружжя Рябчуків виховує двох синів. Данило і Денис – довгоочікувані і дуже бажані. Василь відверто зізнається, що з їхнім народженням нарешті збагнув, що таке сенс життя.

“Система моїх цінностей змінилася абсолютно. Хоча я багато часу проводжу на роботі, і телефон, інтернет не вимикаються цілодобово, але це вже не для себе, не для свого якогось збагачення і т.д. А заради того, щоб усе, що ти маєш, віддати цим двом малюкам, які ще цього не усвідомлюють. Мені здається, якби вони народилися років 20 тому, у мене не було б такого ставлення.”

Через щільний робочий графік тато проводить із синами не так багато часу, як би йому хотілося. Але, менше з тим, встигає пограти з ними “у ведмедя”. А ще хоче прищепити їм любов до футболу. Бо і сам є затятим уболівальником. Його “рожева” мрія – щоб Збірна України виграла Чемпіонат світу.

Оскільки допізна працює, улюблені книги Василь читає глибокої ночі. Має величезну бібліотеку, яку мріє облаштувати у власному будинку. Дім – це теж поки що мрія.

“У мене робота – цілодобовий процес. От, скажімо, останній Новий рік. Коли ми в 2-ій ночі дізналися, що стався теракт в Стамбулі, єдині на всю Україну дали пряму трансляцію з місця події. Тоді як інші канали показували новорічні вогники. Люди, які працюють на інформаційних каналах, – трошки божевільні, “наркомани”. У них тумблер не вимикається ніколи. Це погано. Це жахливо. Я на роботі 24 годин на добу. Мене гнітить усвідомлення, що життя складається з роботи. І інші його моменти теж хочеться впіймати. Тому я намагаюся вночі почитати якусь книгу чи подивитися фільм. Бо іншого часу в мене немає. А не читати я не можу."

"Я трудоголік тому, що так склалося. Всі люди працюють, бо перебувають в якійсь системі координат, куди їх заганяє життя. Думаю, що в ХХІ ст. кожен із радістю знайшов би скарб і знав би, на що його витратити. Але мені пощастило, що в мене є улюблена справа."

Текст Ірини Кунинець, фото взято з персональної сторінки Василя Рябчука у мережі Фейсбук.