Сьогодні, 28 березня, у Палаці культури міста Луцька відбувся обласний конкурс хорових колективів початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів. Як повідомили організатори, метою конкурсу було збереження та розвиток традицій хорового співу, популяризація вокально-хорового мистецтва, пропаганда кращих творів української і світової класики, оцінка методичної і творчої роботи викладачів та концертмейстерів. Цьогоріч конкурс складався із 20-ти номерів, а участь взяли Володимир-Волинська, Горохівська, Маневицька та Ратнівська музичні школи, Ковельська та Нововолинські школи мистецтв, Луцька музична №1 імені Фридерика Шопена та Луцька музична школа №2.
Відвідуючи такий конкурс, в серце творчих людей вселяється ностальгія. Мабуть, практично кожен, будучи у шкільному віці, співав у хорі. Багато хто пам'ятає ці заїджені роками розспівки "мі-мі-мі" і бажання мати такий же голос, як у вчительки. Сьогодні, сидячи у глядацькій залі, найбільше кортіло вийти на сцену і заспівати разом із дітлахами. Бо ж й сама 11 років після уроків бігала на заняття з хору. Пам'ятаю, вчителька завжди наказувала під час виступу дивитися на неї й гарно тримати руки, а тобі ж, допитливій другокласниці, так кортіло у залі знайти знайомі обличчя. І тому настільки важко було сконцентруватись на обличчі диригента, бо ж у залі сиділи бабуся й мама, які так пишалися своєю талановитою донечкою.
Трішки про конкурс...
Сьогодні помітила одну деталь: хвилювання хористів зовсім непомітне, однак, у керівників хору неозброєним оком видно тремтіння губ, рук та ніг. Мабуть, тому диригенти зачасту виступають у сукні "в підлогу".
Сьогодні я насолоджувалась не високими нотами, які так легко "брали" хористи, а роботою диригента. Стоячи за кулісами, важко було не помітити старання викладача, який усім тілом намагається прожити пісню. Диригент, він ніби танцівник, що старанно танцює контемп. Кожна діляночка тіла намагається донести до аудиторії (тобто до хористів) емоцію, яку повинні показати учні.
І, варто зазначити, що не кожен керівник зміг впродовж усієї композиції тримати на собі погляд кожнісінького вихованця. Деякі задля того, щоб привернути увагу, показували хористам язика, деякі - насуплювали брови, проте такі манери діяли, і посмішка зовсім невимушено з'являлась у малих неслухів, що допитливо шукали серед присутніх "своїх".
Хоч глядачів у залі було небагато, проте оплески й вигуки "браво" підтримували як хористів, так і їх керівників. Хотілось би виділити конкурсантів із Луцької музичної школи №1 імені Фридерика Шопена, керівником яких була Наталія Гончарук. До слова, саме хор цього закладу став володарем гран-прі. Не дивно, адже хористи за допомогою вокалу зобразили спів пташки, що замерзає від холоду, голосом відтворили звук журливого струмка, хурделиці та скаженого холоду.
Диригентку хору можна було порівняти із сценічним психологом, бо вона володіє не лише налагодженою комунікацією із вихованцями, але й видно, що користується немалим авторитетом у своїх учнів. Здавалось, що пані Наталія віддає сцені душу, а дітям увесь свій досвід. Номер був вписаний у сценарій останнім, недарма кажуть, що солодке завжди на денці. Неймовірно емоційна й нестандартна подача, залучення акторської майстерності змогли вразити кожного, і навіть тих, кому в дитинстві "ведмідь на вухо наступив". Після виконання композицій пані Наталія мило посміхнулась до дітей та прошепотіла "дякую". Так приємно було спостерігати, коли людина повністю віддає себе улюбленій справі, бо, як відомо, вокальний керівник Наталія Гончарук вже більше десяти років вчить діток вокальному мистецтву.
І, направду, сьогодні сцена Палацу культури дихала творчою любов'ю.
Сцена Палацу культури дихала творчою любов'ю (ФОТО)
17:00, 28 березня 2017 р.
Суспільство