Італійки проходять чернече стажування на Волині

Жителі вулиці Львівської у Луцьку, мабуть, звернули увагу на появу в їхньому районі жінок у чорному із сірими намітками на головах.

Монахині Згромадження сестер Божого провидіння Української греко-католицької церкви місяць тому прибули на Волинь з Італії разом із двома італійками. 24-річні Іларія та Аделаїде проходять у нашому місті кандидатуру — першу сходинку на шляху до богопосвяченого чернечого життя

Три монахині і дві кандидатки поселилися у невеликому будиночку поблизу кафедрального собору Різдва Пресвятої Богородиці на вулиці Львівській. Скромне помешкання з трьох кімнат винаймає для них церква. Проста обстановка, тиша і книги — так виглядає тимчасова обитель п'ятьох жінок, котрі своїм багатством вважають не рахунки в банках, а відносини з Богом. У довгих спідницях, без косметики на обличчях, вони — повна протилежність примхливим італійським синьйорам з розповідей наших заробітчан.

Їхній день починається молитвою о 6-ій ранку і закінчується о 10-ій вечора словами подяки за прожитий день. Протягом доби, що детально розписана, кандидатки беруть участь у богослужіннях, мають час для читання, праці, кілька вільних годин для себе. Зазвичай постійний маршрут італійок у Луцьку обмежується будинком і церквою Різдва Богородиці, де вони разом із сестрами-монахинями виконують деякі обов'язки. До свят, наприклад, прикрашали кафедральний храм та готували вертеп. У місто дівчата виходять рідко — переважно у магазини і завжди разом з українськими наставницями.

За правилами Згромадження сестер Божого провидіння, випробувальний термін кандидатки триває від півроку до року. За цей час вони дізнаються, що означає бути богопосвяченою особою і як розпізнати у собі це покликання. Придивляються до чернечого укладу, читають духовну літературу, слухають пояснення досвідчених у вірі людей і багато моляться. Якщо за час проходження кандидатури намір посвятити себе Богу не зміниться, далі на італійок чекає наступна сходинка — новіціат, що триватиме ще рік. Загалом же перехід від мирського життя до чернечого відбувається за п'ять років.

Дівчата приїхали до Луцька з різних італійських міст. Іларія мешкала у Мантовій — невеликому містечку в регіоні Ломбардія з населенням менше 10 тисяч. У сусідній подібній до нього Азолі жила Аделаїде. Разом з іноземками у Луцьку служать Богу ще три черниці — колишні заробітчанки із Західної України. Їхні життєві долі — ілюстрації до вислову «Шляхи Господні невідомі». Кожна з них свого часу вирушала з України в Італію як звичайна людина, а повернулася додому богопосвяченою особою. За старшу серед черниць — сестра Оксана. У телефонній розмові я ненароком назвала її «пані Оксаною». І одразу приємний голос на тому кінці дроту зупинив: «О, ні, тільки не пані. Кажіть, сестра».

Сестра Оксана у минулому працювала директором народного дому «Просвіта» на Львівщині. Десять років тому вирушила в Італію на заробітки. На четвертому році перебування за кордоном прийняла рішення стати монахинею. З двома іншими сестрами Іриною та Кароліною зустрілася в старовинному італійському місті Модена — адміністративному центрі одноіменної провінції, де розміщується центральний офіс всесвітньо відомої фірми «Феррарі».

У місті з населенням 183 тисячі мешкає 2 тисячі українських заробітчан, тому на вулицях часто чути нашу мову. Щонеділі трудові мігранти збираються на службу Божу в Українській греко-католицькій церкві, яка стала популярною навіть серед італійців. При цьому храмі і виникло Згромадження сестер Божого провидіння, яке нині трудиться на ниві духовного відродження у Луцьку під опікою екзарха УГКЦ Йосафата Говери.

Іларія та Аделаїде також відвідували українську церкву. Брали участь у заняттях молитовної групи, що проводили наші черниці. Стиль життя і служіння українок виявився для італійок настільки привабливим, що своє подальше життя вони вирішили пов'язати з греко-католицькою церквою. А тому, коли стали кандидатками, за розпорядженням церковної влади разом із сестрами без вагань вирушили до Луцька.

— Бог дав мені дві дороги, але вибір залишив за мною, — каже сестра Оксана, відповідаючи на запитання, як так сталося, що жінки, котрі приїхали за кордон заробляти гроші, раптом прийняли рішення йти за Богом. — Для Нього не має значення, в якій країні знаходиться людина. Він просто кличе, а ти — вибираєш. Я про це роздумувала три роки. Ходила на роботу, до церкви, спілкувалася зі знайомими, і водночас постійно міркувала, що ж мені робити? Дякую Богу, що допоміг зрозуміти, що спасіння душі — це важливіша справа, ніж тимчасові матеріальні блага.

Сестра Оксана зізнається, що їй важко знайти слова, аби описати свою любов до Бога. «Ви можете пояснити, як ви любите своїх дітей? — вдається вона до зрозумілих пересічній людині понять. — Ви просто любите їх, ви готові заради них на все. Так само богопосвячені особи готові на все заради Христа. Нам не цікаво задовольняти свої особисті бажання. Хочеться працювати для Бога, виконувати його волю. У цьому ми знаходимо для себе справжню радість».

Сестра Оксана наголошує, що в справі служіння не може бути ніякого примусу. Це вона зрозуміла ще на початках, коли тільки відчула Божий поклик. Перебуваючи у великому піднесенні, поділилася мрією стати черницею зі своїм духівником. А він замість того, щоб заохотити у намірі... нічого їй на це не відповів. Тільки порадив молитися за щасливу долю. Через три роки, коли Оксана все-таки стала монахинею, духівник сказав їй, що не хотів чинити на неї найменшого тиску. Такі рішення людина повинна приймати самостійно без сторонніх підказок, щоб це був повністю її вибір.

— Пробачте за прямоту, але існує думка, ніби у монастир ідуть люди, у яких є труднощі в житті або не склалося на особистому «фронті», — не втрималася я від запитання.

— Знаю, що багато хто так думає, але це помилкове уявлення. За таким принципом ми також можемо сказати, що заміж виходять ті, у кого не склалося в монастирі, — усміхається сестра Оксана. — Насправді монахинями стають люди, які хочуть присвятити своє життя Богу. У нас не та організація, куди приймають тих, у кого щось не склалося. До нас приходять люди вибрані, покликані. Без покликання життя у монастирі буде тягарем. А для вибраної людини воно є великою радістю, — каже черниця і по очах сестри Оксани бачу, що її слова щирі.