Баба Люба

Бабі Любі – 40. Він (!!!) дуже скептично ставиться до журналістів і того, що вони пишуть про всіх і все, а надто – про нього. Тому ретельно добирає слова у розмові. Його мобільний практично не змовкає. Навіть тоді, коли він у лікарняному візку в чотирьох шпитальних стінах. Доводиться вклинюватися у суцільні перемовини. Приречено зітхаючи, Баба Люба погоджується на невеличке інтерв’ю. При цьому не забуває періодично нагадувати, що «ті журналісти як напишуть!» .

Баба Люба – це лучанин Олександр Савчук. Постать, оповита численними легендами й історіями, які колись, можливо, увійдуть до авторської книги. Пригоди самі його знаходять, а він завжди йде їм назустріч. І це лише одна з особливостей Баби Люби.

Це прізвисько закріпилося за ним після того, як луцькі волонтери переобладнали мікроавтобус у шпиталь на колесах і написали на ньому «Бабба Люба». Кермувати в самісіньку зону АТО випало саме Сашкові.

Бабба – персонаж із фільму «Форрест Гамп». Під час війни у В’єтнамі Форрест виносив поранених із поля бою. Шпиталь на колесах, за задумом волонтерів, мав би виконувати ту ж функцію – допомагати пораненим військовим у зоні АТО.

А про всерозуміючу бабу Любу співав у своїй пісні Юрій Лоза. Тож, напис на машині став знаковим, а прізвисько не просто закріпилося, а й дотепер є Сашковим позивним.

                                                                                                  СПОЧАТКУ БУЛА... КАМЕРА

У біографії Олександра є цікава сторінка, про яку згадує хоч і не багатослівно, та все ж по-особливому. Колись давно він працював техніком із озвучування фільмів у народній аматорській кіностудії «Волинь» під керівництвом Бориса Ревенка. Це фактично був його перший «хліб». Знання відеозйомки виручали потім ще не раз. Він, як і багато тих, хто знав цю справу, знімав весілля.

А поміж тим робив людям ремонти у домівках, і всю суміжну роботу. Побувавши на заробітках у Москві, зацікавився саме ремонтами. Олександр може все: і плитку покласти, і з електрикою допоможе, і сантехніку встановить. Про таких кажуть, що не вони бояться роботи, а робота їх боїться.

У розпал Майдану він покинув усе і поїхав у Київ – «не для того, щоб бити тітушок чи кидати цеглу у «беркутів», а для того, щоб захищати своїх». Знаючи Сашка трохи довше, ніж записувалося інтерв’ю, можу сказати, що по-іншому він би і не зміг вчинити.

20 лютого 2014 року, коли відбувався масовий розстріл, під свист куль, Олександр Савчук документував події на відео, а потім допомагав носити поранених поблизу Жовтневого палацу. Найбільшою перемогою Майдану він називає об’єднання українців як нації. І не менш важливим для нього є те, що колишня дружина – етнічна росіянка – лишилася в Україні і носить тепер вишиванку. Тому й каже: «Ми нічого на Майдані не відвоювали і не вивоювали. Ми просто стали нацією»...

                                                                                                                 I LOVE 12 БАТАЛЬЙОН

У 2014-му Олександр Савчук пішов добровольцем в АТО. Точніше, поїхав на «Баббі Любі». У складі 12-го батальйону об’їздив Луганську і Донецьку області. Він – водій медслужби. Згодом свого «Ланоса» також облаштував під медичного.

В АТО він і закохався. У Бердичеві зустрів Наталку - інструкторку з тактичної медицини. Їхній квітково-подарунковий період триває досі. Каже, що жінці-військовій необхідно дарувати те, що їй там не вистачає – квіти і різні дрібнички. Хоча із Сашкових уст то звучить досить скромно і просто, насправді чого лише варта дизайнерська парасоля – під колір форми з написом «I love 12 батальйон»! Її допоміг виготовити вірний друг, волонтер і активіст Дмитро Сандалов.

Нещодавно Баба Люба утнув те, що може тільки він: у лікарняному візку, перебуваючи на лікуванні в київському Інституті травматології, сів у поїзд і поїхав до Наталки у Краматорськ. Бо хтозна, коли ще побачаться...

                                                                                                            ЯКБИ НЕ ВОЛОНТЕРИ...

23 липня цього року Баба Люба з 5-ма переломами обох ніг почав свій шпитальний марафон. Того дня він їхав на ГАЗі-66 із зенітниками в Авдіївку. Коли зрозумів, що гальма вантажівки відмовили, скерував авто у бетонний відсік блок-посту. Попереду була річка, тож рішення довелося приймати миттєво. Він розвернув ГАЗ так, щоб врятувати людей, підставивши під удар свою, водійську, сторону.

Ось уже три місяці він змінює лікарняні палати. З Авдіївки його повезли у Красноармійськ, а звідти – у Дніпро. Там упереше прооперували. Як з’ясувалося згодом, невдало. Ще 3 операції вирішили робити в Києві. Зараз у Сашкових ногах – металеві пластини і постійний біль. Знеболювальні допомагають лише тимчасово.

Тиждень тому він приїхав у луцький військовий шпиталь. І тепер його можуть провідувати друзі та рідні. Донька Олександра і мама Зоя Федорівна з усім терпінням і любов’ю опікуються ним.

На всьому військово-медичному шляху завжди були і є волонтери. Всі Сашкові операції відбувалися за кошти, котрі вони збирали з допомогою небайдужих людей. У Дніпрі волонтери не просто допомагали – вони возили Бабу Любу на екскурсії, катали на катері. Київські волонтери допомогли сісти у поїзд до Краматорська, а там його зустріли інші волонтери, які відвезли до коханої Наталки.

Якби не волонтери, каже він... І тут ставлю три крапки, бо саме цим людям низький уклін і велика людська шана.

Найважче Бабі Любі перебувати у 4 стінах. Він постійно рветься комусь допомагати. Навіть у візку. «Мені нічого не треба, але коли мене щось просять, я роблю»…

Цими днями до Луцька Олександрові Савчуку привезли другу медаль. За що була перша, він не хоче розповідати. Друга – за те, що, ризикуючи власним життям, врятував інші.

                                                     (Фото зі сторінки Дмитра Йож Сандалова у мережі Фейсбук )

Попри біль, переломи, лікарняні палати він готовий повертатися назад. Каже, що як одужає, обов’язково дослужить. Адже контракт укладав «до кінця особливого періоду».

Текст і фото Ірини Кунинець