Світлана Андрейчин: «Дикі кольори і химерні новобудови впливають на психіку людей»

Луцьк живе у ній. Насамперед у проектах, що їх зреалізував її тато - відомий архітектор Ростислав Метельницький. Це рідне місто Світлани Андрейчин. І вона з особливим болем спостерігає за тим, які зміни у ньому відбуваються: як спотворюються фасади будівель, як виростають непропорційні химери-новобудови, як нищиться архітектурний ансамбль, ретельно вибудований фахівцями кілька десятиліть тому.

«Простір формує світосприйняття, ставлення до себе і світу, впливає на багато що, - переконана Світлана Андрейчин, психолог за фахом. – Дикі кольори, що їх спостерігаємо, непропорційні новобудови негативно впливають на психіку людини, а особливо – дитини.» А про естетику годі й говорити. Адже про смаки не сперечаються. Та й смак – то поняття, яке формується роками.

«Я не хочу ідеалізувати минуле. Опоненти часто кажуть, що тоді був соціалізм і т.д. Справа не в соціалізмі, а у фаховому підході,» - вважає пані Світлана. На її думку, у багатьох нинішніх чиновників немає серйозної базової освіти, яка б їм допомогла по-іншому подивитися на місто. Бачити Луцьк як рідний, любити його, а не лише живитися з нього. «Впевнена, що у своєму селі, на могилі своєї бабусі вони не дозволили б збудувати торговий павільйон. А тут вони – чужинці. Багато хто і не знає, де тут були кладовища. Тому й будують на могилах.»

З одного боку - необізнані і матеріально зацікавлені чиновники, а з іншого – збайдужілі жителі міста. Пані Світлана пригадує, як наприкінці 70-х років на місці кладовища, що напроти 4-ї гімназії у Луцьку, намагалися збудувати якийсь заклад культурного спрямування. Тоді громада не дозволила цього зробити і влада облаштувала сквер.

Світлана Андрейчин – завідувачка Центру практичної психології Волинського інституту післядипломної освіти. Люди часто йдуть навчатися на психологів, щоб розв’язати свої проблеми, вважає вона. Але для того, щоб бути хорошим психологом, слід ще й мати певні особисті якості. «У психологи сьогодні беруть лише за результатами успішності в школі, а було б добре, щоб у вузи приймали через кілька років після школи, коли в людини вищий ступінь зрілості.»

Свого часу пані Світлана працювала у дитсадку, а також в обласному Центрі соціальних служб для молоді, бувала у притулку для неповнолітніх у Рожищі. Найбільше її вразило те, що діти, чиї батьки були позбавлені прав або відбували покарання, завжди виправдовували своїх маму-тата й захищали їх навіть при найменшому натякові, що ті чинили неправильно.

Сьогодні шкільні психологи не завжди можуть дати раду всім тим проблемам, що виникають. «Школа є відображенням реального життя: соціального і в сім’ї. А проблема поведінки дітей – проблема їх батьків. Дитина шукає вихід і захист. А батьки часто цього не визнають.» Особливою категорією нині є діти, чиї батьки перебувають або загинули в АТО.

Чоловік Світлани Андрейчин – художник, старший син – програміст, живе у Мюнхені, а молодший – пішов шляхом знаменитого дідуся й навчається у столичній Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. Вона завжди перебувала у творчому середовищі. Був час, коли сама створювала гобелени, а зараз активно цікавиться інтер’єром. «Мене цікавить створення гармонійного простору з точки зору естетики, мистецтва, психології, комфорту,» - зізнається пані Світлана. І це не дивно. Адже їй було від кого переймати любов до простору, розуміння композиції і гармонії.

Текст – Ірини Кунинець, фото – автора, а також взяті зі сторінки Світлани Андрейчин у мережі Facebook.