Тісно, як у бочці з оселедцями...

Редакційна тема

… Понеділковий осінній ранок у Луцьку. Похмуре небо ніби наклало відбиток на невиспані обличчя містян, що чекають транспорт на зупинках. Маршрутка приходить майже повною ще з кінцевої. Протискаюсь всередину, а за мною слідом ще з десятеро пасажирів. З заздрістю поглядаю на перші сидіння, де зручно розмістились школярі з портфелями та студенти з навушниками, що прикипіли до екранів своїх гаджетів, і на табуйоване місце, праворуч від водія, традиційно закрите від пересічних пасажирів ланцюжком. Зрозумівши, що сісти не вдасться, проходжу салоном. Маршрутка рушає, я однією рукою намагаюсь втриматись за поручень, іншою ж – відкрити сумку і вийняти гаманець. З першого разу це не вдається. До того ж водій різко гальмує на повороті, і я падаю на огрядну тітоньку, що сидить скраю. Вона саме розмовляє телефоном, розповідаючи про свою вчорашню сварку з сусідкою так голосно, що чує пів-маршрутки. Жінка від несподіванки ледве не випускає його з рук.

- Ти що, триматися не вмієш? – визвіряється вона на мене.

Прошу вибачення, однак, вона мене не чує і обурюється далі. Розумію, що людині нічого не поясниш, і припиняю виправдовуватися. Проте вірус невдоволення, запущений нею, продовжує гуляти салоном.

- Водій, скільки можна людей запускати, тут вже дихнути не можна! – обурюється елегантна дама, затиснута з усіх боків, коли на черговій зупинці двері відчиняються і в салон ще намагаються проштовхнутися люди.

- Не подобається так їхати, замовляй таксі! – несподівано стає на захист водія неголений чолов’яга у пом’ятій куртці, дихаючи на весь салон перегаром і часником.

- Куди я їх візьму, у зуби, чи що? Попроси тих, хто сидить! – гримає на студента, що просить передати гроші за проїзд, чоловік, що тримає в одній руці сумку з ноутбуком, а іншою ж міцно тримається за поручень.

- Де решта з п’яти гривень, я вже двадцять хвилин чекаю? – сердиться дядечко на задньому сидінні.

- Водій, ми тут вже вічність стоїмо, а я на оперативку запізнююсь! – нервується молода жінка, нетерпляче поглядаючи на годинник.

… Такі пристрасті практично щодня у час пік вирують у луцьких маршрутках. Комусь бракує місця, іншим – вихованості, поваги до людей, які їх оточують, і терпіння. Ми виходимо з маршрутки і одразу ж поринаємо у стрімкий вир життя мегаполісу. А осад від поїздки залишається. Що нам потрібно змінити: систему роботи громадського транспорту чи самих себе? Питання й досі залишається відкритим.