Мирослав Ватащук: «Всі йшли - і я пішов»

Непомітним, але водночас відомим у багатьох спільнотах сподвижником вдається бути лучанину Мирославу Ватащуку. Навіть не знаю, кого у ньому більше: журналіста чи волонтера. І те, й інше є його світобуттям. Ще з 9-го класу він дописував у місцеві газети, вів спершу спортивні рубрики у різних ЗМІ, а наразі є власним кореспондентом ІА «ZIK». Волонтерство – частина його як невідомого, так і вже трохи відкритого загалу життя. Навіть зараз, перебуваючи у лікарняних стінах, допомагає іншим.

Мирослав за фахом історик. Будучи членом Малої академії наук, написав наукову роботу з етнології, яку відзначили на всеукраїнському конкурсі. Після цього шлях на історичний факультет нинішнього СНУ імені Лесі Українки для нього був відкритий.

 У листопаді 2013-го Мирослав Ватащук одним із перших покликав лучан на Майдан. У час глибокої суспільної зневіри він пішов туди сам, особливо не розраховуючи на те, що вийдуть інші.

«Я розумів, що треба щось робити, що можу бути там посміховиськом. Тоді ніхто не знав, що буде далі. Жодних прогнозів не було. Просто всередині вирувала думка, яка пізніше з’явилася на гаслах Майдану: «Поймите, нас задолбало!»»

Процеси, що відбуваються у нинішньому українському суспільстві, цілком закономірні, вважає Мирослав. Хоча, для сучасників вони трагічні. Очевидно, по-іншому і не може бути там, де одні й ті ж люди ідуть під кулі і водночас дають хабарі.

«Потрібно формувати середній клас. Але в його появі не зацікавлені ні влада, ні олігархи, ні бідні люди...»

Після Майдану, коли розпочалися воєнні дії на сході, Мирослав пішов у військкомат записуватися в добровольці. Тоді почав активно допомагати.

Спершу був, як сам каже, комунікатором між військовими, волонтерами й іншими людьми. За це його прозвали «волонтером на волонтерах». А в 2015-му уже вийшов із тіні і почав відкрито волонтерити. Тепер називає це одним із найвідчайдушніших кроків у своєму житті. Відчайдушність насправді у тому, що звик бути непомітним.

Відтоді він частий гість у сесійних залах Волинської обласної та Луцької міської рад. Приходить зі скринькою і збирає кошти на потреби військових. Хто має, хто хоче, той дає. І 200, і 500 грн. важливі. Бо гроші потрібні постійно – якщо не на амуніцію, то на реабілітацію. Допомагає тим, кого знає особисто, або у кому впевнений. У гонитві за легкою поживою більшає шахраїв.

«Телефонують і просять терміново переказати кошти на рахунок, бо вони, мовляв, під обстрілами, а гроші закінчилися. Коли ж починаєш перевіряти, з’ясовується, що такої в/ч або підрозділу, який називають, не існує.»

Мирослав і свої кошти неодноразово віддавав на потреби військових. Не так давно хтось вліз у його рюкзак і викрав 1 тис. грн. Він не прийняв компенсацію від друзів і заклав свої.

Бути волонтером виснажливо. Й не раз, особливо в часи фінансової скрути, хочеться покинути цю справу. Але поки що Мирослав лишається. Каже, що зараз йому це в кайф.

Насправді волонтерство має ще й інший бік своєї сутності.

Наразі Мирослав Ватащук сам перебуває у лікарні. Дізнавшись про це, волонтери, колеги і друзі одразу відгукнулися. І він їм усім висловлює свою щиру вдячність.

Завдяки гумору наше життя стає повноцінним. Мирослав дуже часто жартує. При цьому може мати абсолютно серйозний вигляд. Коли запитала, як вирішив стати волонтером, відповів: «Бог його знає. Всі йшли, то й я пішов».

Він – один із учасників т.зв. «Народної республіки Сапалаївки», групи людей, котра влаштовувала прибирання біля ПУМівського слона. Іноді на своїй сторінці у соціальній мережі викладає іронічні вірші у стилі японських хоку.

Йому подобаються «мініатюрні смагляві дівчата зі стрижкою «каре», з якими є про що поговорити». Мирославові Ватащуку – всього лиш 32 роки. І він неодружений. Тож у дівчат зі згаданими особливостями є всі шанси.

Текст Ірини Кунинець, фото взяті зі сторінки Мирослава Ватащука у мережі Facebook