Аза Голощапова. Донецьк - Луцьк

Аза Голощапова переїхала з сім’єю до Луцька 2 роки тому. Тому що далі залишатися у місті, де народилася, було небезпечно. Ще у Донецьку вона активно займалася громадськими проектами, а тепер, маючи статус переселенки, продовжує відстоювати права внутрішньо переміщених осіб на Волині, допомагає їм із пошуком роботи.

Кілька місяців тому підприємство, на якому працювала пані Аза, закрили. І вона тепер теж безробітна. Що це означає для переселенки? 4 місяці тимчасового безробіття – і люди з цим статусом назавжди втрачають можливість отримувати державну грошову компенсацію на оренду житла. Зараз на дорослого виплачують 440 грн, на дитину – 880 грн. І хоча ці гроші не покривають усієї вартості оренди, та все ж є неабиякою підтримкою.

На перший погляд може здатися, що переселенці завжди чимось незадоволені, постійно чогось вимагають. «Насправді порівняно з іншими українцями в певній частині прав, гарантованих нам як громадянам України,  Конституцією  та законодавством, ми є  дискримінованими, - каже пані Аза. – Ми, як і лучани, працюємо тут і платимо податки, але досі не маємо права голосу на місцевих виборах. І, звичайно, ми не цікаві владі, якщо не є виборцями.

Якщо ти втратив роботу і не знайшов її за 4 місяці, знімають матеріальну допомогу. Це тоді, коли депутати-мільйонери, які мають шикарні будинки, отримують тисячі гривень матеріальної допомоги на оренду житла без жодних умов.

  Від наших пенсіонерів хочуть, щоб вони кожні 3 місяці відмічалися в Ощадбанку. Хоча, вони цю пенсію заробили. І немає значення, в якому місті живуть, її повинні виплатити. Жоден пенсіонер в Україні не ходить відмічатися, а переселенців зобов’язують.

Нас перевіряють раз у 2-3 місяці, навіть якщо ми працюємо, а діти відвідують дитсадок та школу. І таких моментів достатньо, щоб зробити наше життя ще скрутнішим.

Знаємо, що в  Україні з виконанням прав людини і так важко. Ми не вимагаємо подачку від держави, не хочемо, щоб наші проблеми вирішувалися за рахунок інших. Міжнародні донори виділяють мільярди доларів на вирішення проблем переселенців, але куди вони йдуть, ми не знаємо.

Готові докласти багато зусиль, щоб змінити ситуацію на краще. Сплачуючи податки, ми багато років підтримували державний апарат. Нинішнє законодавство нас не захищає, чинні програми не підкріплені фінансово. І якщо мовчатимемо, нічого не розв’язуватиметься й далі.»

Питання забезпеченості житлом, начебто гарантоване законами про переселенців, – окрема болюча тема. Члени громадської організації «Переселенці Криму та Донбасу» неодноразово зверталися до місцевої влади з різними проектами облаштування соціального житла в місті, але жодну їхню пропозицію не підтримали. «Соціальне житло потрібне кожному місту. І Луцьк би лише виграв, якби його облаштували закордонні інвестори. Бо після війни і повернення переселенців до своїх домівок, воно б залишилося місту. Нам казали їхати у віддалені села. А коли ми прийшли з переліком покинутих будинків у Луцьку, запропонували перебудувати, відремонтувати їх, знайти інвесторів, отримали  відповідь, що в місті немає житла для переселенців. В інших містах Західної України ситуація краща, ніж тут».

Їхні помешкання лишилися на території нинішніх ДНР та ЛНР. «Нам ніхто не допомагав, ми намагалися самі заробити на житло собі і дітям. Зберегти його не вдалося і малоймовірно, що вдасться отримати тут нове.»

2 роки тому вони з чоловіком обрали Луцьк. Бо перед тим чоловік був тут у відрядженні. «В 2014 році, коли шукали житло, щодо переселенців було багато стереотипів. Тепер люди уже придивилися, знають, що ми не бандити, не нероби й не алкоголіки, не злочинці, як спочатку про нас говорили. Потихеньку ми знаходимо спільну мову. Реалізовуємо свої громадські проекти, в яких беруть участь і лучани. Наприклад, у нас був безплатний курс вивчення іноземної мови. Займалися як діти переселенців, так і місцеві. В міру своїх сил ми намагаємося брати участь у житті міста.»

Стереотипи чи то про східняків, чи про «бандерівців» сформувалися через неповну інформацію, переконана Аза Голощапова. І їх треба розвіювати, каже вона.

 «Схід і Захід України штучно розділили. Зараз важко розібратися у всьому, а ярлики вішати так просто. Якщо не бути толерантними, помста рухатиме поколіннями.  

Коли мені кажуть, що «бандерівці» ліниві, тільки по закордонах їздять, я відповідаю: «Ви знаєте, я коли на балкон виходжу, то бачу один завод і другий завод. Обидва працюють. Місто чисте. Це ж не ми заводи побудували, а вони самі. То чим це відрізняється від міст на Донбасі, де на таких же заводах працюють такі ж люди? Упередження та обвинувачення заважають нам розуміти один одного.»

До того, що зараз відбувається, українцям неможливо бути непричетними, бо це наша сучасність, ми в цьому живемо, але щодо минулого слід бути терпимішими. Пані Аза розуміє, що в ситуації війни, слово «Донбас» у багатьох асоціюється з болем. У тих волинян, у яких там загинув хтось близький, або повернувся звідти пораненим, навряд чи зараз буде позитивне ставлення до жителів Сходу. «Нам  це також болить, бо це наша мала батьківщина, ми все там лишили, втратили близьких людей, зруйновано все наше минуле життя. Але нам далі жити в одній країні. Тому треба не винуватити один одного, а шукати те, що об’єднує. Ми всі хочемо щасливого життя для себе, дітей та онуків.»

Аза Голощапова за фахом соціальний педагог. Громадська робота їй завжди була близькою. Зараз вона є заступником голови ГО «Переселенці Криму та Донбасу» на Волині. Її внучка народилася в Донецьку, а внук – уже в Луцьку. «Дітям війна не потрібна взагалі. Бо те, як вона на них впливає, потім за жодні гроші не вилікуєш. Дітей треба від війни берегти.» Насправді ж миру і нормального життя хочеться всім, додає вона. А надто - у передноворічний час, коли всі в очікуванні свята та нових позитивних змін.

Текст Ірини Кунинець, фото надала Аза Голощапова.

 При передруці матеріалу є обов’язковим посилання на « 0332.ua. Сайт міста Луцька».