Євген Шимонович: Світло, яке не гасне

16 січня Євгену Шимоновичу виповнилося б 69. Рік тому його не стало. Але людина живе доти, доки жива пам’ять про неї. Тому сьогодні у рубриці «Лучани» дещо незвична розповідь.

Євген Михайлович – відомий лікар-психіатр. Його життєвий вибір був цілком свідомий. І медицина – аж ніяк не випадковість. «Лікарем став, зізнаюся, завдяки книзі «Знахар», якої я тоді ще не читав, але яку читав колись, ще за Польщі, мій дід — він дуже детально й художньо описував всі події, що там відображені. Якоюсь мірою і та книга, і той професор Вільчур, котрий вимушено став знахарем, для мене стали певним взірцем людських вчинків. І то мене потягло в медицину,» - розповідав він.

Євген Шимонович: Світло, яке не гасне, фото-1

Мені випало спілкуватися з Євгеном Михайловичем на різні – переважно життєві – теми: від неврозів до любові, страху, страждань і навіть смерті. Він ніколи не відмовлявся. Наше спілкування тривало роками і було лише кілька перерв у ньому: коли померла його мама, коли трагічно загинув син Христіан. І ще після його хіміотерапій. І тоді Євген Михайлович сам телефонував, казав: «Вже можете мене запрошувати.» Більшість розмов відбувалася у радійній студії, а декотрі – записувалися телефоном.

Сьогодні ж хочу згадати наповнені мудрістю, досвідом і фаховістю його слова.

 ПРО ЛЮДЕЙ

«Приклад справжніх людей наповнює нас вірою в існування вищих інтересів, вищих сил і якогось вищого добра. Адже ж найважче є тоді, коли людина стоїть перед вибором життя і смерті: здати друга чи не здати, спасати в часі війни єврея, чи не спасати.

Різня польсько-українська... Спасати іншої нації людину - бо прийдуть, заб’ють з того боку і з того боку - чи не спасати... Сам ризикуєш своїм життям. І люди спасали, знаючи, що вони роблять і чим вони ризикують. Або йшли замість когось на свідому смерть.

І коли знаєш про такі випадки, відчуваєш гордість за людську породу, що є таке, і зберігаєш надію: ну що ж, таких людей може не є так багато, але вже те, що вони є, - а серед картоплі таких нема, а серед гарбузів таких нема, а серед свиней таких нема, а серед мавп таких нема, а є тільки серед людей - якось стає трошки оптимістично. Виявляється, що таки «Людина» дійсно звучить часом гордо.

 299736_162374570519295_984455809_n

ПРО ПОМИЛКИ

«Помилки робляться там, де бракує знань. Чим більше людина знає, тим менше вона робить помилок. Вона може їх передбачити. Для того Господь Бог дав людині розум. А коли людина не може з нього скористатися, то робить помилки. Коли вона не хоче з нього користатися, то тоді вона вже робить злочин. Коли то є судові помилки і запроторюється невинна людина або, ще як смертна кара була, карали невинних людей; коли то є медична помилка, коли відрізає хірург не ту ногу або назначається якесь неадекватне лікування тяжким хворим, або то є технічна помилка, котра торкнулася долі сотні тисяч людей, як у Чорнобилі, коли проводили експеримент безвідповідальний. Або то є політичні помилки, в агонії котрих б’ється Україна вже 20 років. Чи то є воєнні помилки, коли мільйони пішли на смерть і т.д. І от десь серед тих всіх помилок живе людство, живе кожна окрема людина, яка намагається не помилятися. І намагаючись не помилятися, далі продовжує робити помилки великі чи малі.»

ПРО СОВІСТЬ і ЦИГАНЧА

«Циганча виховане так, що мусить вкрасти, щоб з’їсти і щоб вижити. Як не вкрадеш, то немаєш що їсти – живи, як хочеш. І він так живе, і так робить. І я би йому того навіть, скажем так, не брав за зле – тому що: а що він інакше зробить? Він інакше не знає, не навчений. Але коли він починає мучитися – рука тягнеться, але знає, що так не треба, і не тому що там хтось стоїть із гарапою і зараз йому дасть палкою по голові, а тому що знає, що так не робиться - то вже є совість. То вже є щось.»

Євген Шимонович: Світло, яке не гасне, фото-2

ПРО ДЕПРЕСІЮ

«Людина в депресії дуже тяжко переносить чиїсь радості, чийсь паралельно з нею веселий настрій. «Як вам всім добре, а мені так тяжко!» І помилки робить той, хто намагається тій людині допомогти, похлопуючи по плечі: «Все буде добре, візьми себе в руки, тримай себе в руках!» Людину то ще нижче садить. Бо: «Як вам всім добре, а як мені далеко до вас!» І така людина, власне, потребує, щоб її вислухали, щоб піти з відчуттям, що її розуміють.

Тому я завше кажу рідним, близьким: не веселіть їх. Скажіть: «Я знаю, що тобі тяжко. І ти знай, що я то знаю. Я тобі співчуваю, але я тобі поки що нічим не допоможу. Приймай лікування і поправляйся. Я тебе розумію в тому стані, в якому ти є».

Люди в депресії того потребують. Але і без депресій теж. Коли я собі уявляю людину, до якої приходить тільки зрідка соціальна служба, щось приносить, щось там прибирає, сумний душевний краєобраз такої людини. Я би не хотів вживати у всіх випадках тої формули «на що собі заслужив». Не завше людина на то заслужила.»

 ПРО СТРАЖДАННЯ

 «Пригадую одну, доволі молоду ще, матір, яка мала двох синів. Старший хворів на шизофренію, а менший поїхав на заробітки в Португалію. Того дня я якраз чергував. Її привезла «швидка допомога» до нас в лікарню з місця випадку. Матері прийшла вість про те, що її син – та її єдина надія, що в Португалії, - його забили там, забив наркоман наш, український наркоман, і треба доставити тіло додому. Великі гроші. А ні, то можемо спалити – то буде дешевше. Мати хотіла тіло сина. По друзях пішла, по рідних – грошей нема. Пішла в міську раду – там теж відмовили. І от вона на краю розпачу вертається додому, бачить під її будинком стоїть натовп, – щось передчуваючи недобре, кидається в той натовп, а там лежить її старший син, хворий психічно, котрий викинувся з вікна. Вона ще не знала, що він мертвий. Її психіка, серце матері не витримує. Вона в напівпритомному стані. Якраз викликали «швидку допомогу». Медики бачать, що вона ще не зорієнтувалася, чи син живий, чи вмер, привозять її до нас. Вже в лікарні вона дізнається, що він мертвий. Але вже не може, скажем, дати якоїсь непердбачуваної реакції. Поступово, звичайно, жінка повернулася до нормального, звичайного стану. Але таке страждання! Як матері пояснити? Як ти людині поясниш, що страждання має сенс, що якийсь є сенс в тому всьому?! А сказати, що страждання сенсу не має – як би нам не подобався холод, але він має певний сенс. Все в тому світі взаємозв’язано. Не можна змінити біг історії.»

ПРО ЛЮБОВ

«Любити когось – то значить щось людині давати. А коли ми говоримо про «бути любимим», то, властиво, чекаєш, що тобі даватимуть. Любов, як і багато інших почуттів, треба виховувати в собі, і в своїх дітях напевне. Якщо то недовиховати, то такою і буде та любов – вона тільки чекатиме любові, вона не здатна віддавати. Коли зустрічаються двоє людей і вважають, що вони одне одного люблять, бо їм дуже добре – бо місце, де вони зустрічаються, є бар, робота, яку вони виконують; то є тільки сидіння за столом, а потім перебування разом ще десь в іншому місці – і ніхто ні від кого не потребує ніяких зречень. Коли ж зречення починаються, тоді й вилазить, що і я хочу, щоб мене любили, і я хочу, щоб мене любили. І я хочу бути любимим, і я хочу бути любимою. А як любити? Що таке любити? Дай мені. І кожен хоче, щоб йому дали, а сам нічого не дає. І тоді то дуже швидко розбивається об мури щоденного життя.»

Євген Шимонович: Світло, яке не гасне, фото-3

Мені пощастило знати Євгена Шимоновича. Пощастило жити із ним в один час. Він багато що вмів і якщо чимось зацікавлювався – занурювався, експериментував, пізнавав, досягав. Це – людина великої жаги, гідності й душі. Людина, яка надихає. Навіть зараз, коли немає поруч. Життя випробовувало його повсякденними клопотами, високими посадами, революціями, хворобами. Але він зумів піти гідно. І живе у тих, кого лишив по собі. І у тому, що лишив по собі.

 Цитати записувала і зберігає Ірина Кунинець, фото взяті зі сторінки Євгена Шимоновича у Фейсбуку. У матеріалі свідомо збережено автентичну мову співрозмовника.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Оцініть першим
(0 оцінок)
Поки ще ніхто не оцінював
Ніхто ще не рекомендував
Авторизуйтесь ,
щоб оцінити і порекомендувати

Коментарі