Яка ж вона «Дорога зі скла»? (ФОТО)

Любов у різних вимірах та іпостасях. Котра пробуджує, обпалює, наповнює, живить, ятрить і всотується в серце, в нутро людське. З усією своєю неймовірною жагою і силою. Так може любити лише жінка. Кохана, дружина і матір. І часто ця любов – як дорога зі скла. Не дуже довга, але «розтинає груди і в’ється змією…»

Сутність цієї різновимірної любові намагалися передати Галина і Леся Тельнюк, котрі приїхали до Луцька з оновленою програмою «Дорога зі скла». Цього разу звучала музика не лише на вірші Оксани Забужко, а ще Станіслава Тельнюка, Тараса Шевченка, Сергія Жадана й авторські.

Вишукане й глибоке слово нашої землячки Оксани Забужко, оголені й водночас вбрані у звуки й голос почуття. Місцями дуже ніжно, щемно, а часом – гостро аж до болю.

Кохання – воно десь там, на межі бажання й небесно-ейфорійних відчуттів:

Я згоряю від ніжности – я обличчя твоє ліплю:

Із пітьми, із дощу, що обом нам засліплює очі,

Проступає воно – первозданне, як видих: «Люблю», –

І, стікаючи краплями, пальці мені лоскоче.

Це уже не цілунок – політ над дахи й ліхтарі:

У нічному, як хаос, набряклому вільгістю небі...

                                                     (О.Забужко)

А любов – то вже щось інше. Вона і до дівчатка-кленчатка, задирикувато неслухняного, але такого рідного:

Там сонце, як серце, дзвенить-виграє.

Кленовий листочку, дівчатко моє!

Злотава доріжка од сонця до вій...

Кленочок-листочок танцює на ній.

                                    (С.Тельнюк)

Вона і до хлопчика, котрий ще життя не знав, але вже не пошкодував його, віддавши світові авансом:

Стоять у зіницях засльозені свічі...

Ще ти зостався такий – один:

Я упізнала тебе в обличчя

Пам’яттю ґенів і сновидінь.

Тремчу, неначе автокатастрофу

Раптом угледіла на бігу:

Такий медальйонноліплений профіль

В юності міг би носити Богун!

Ти ковтаєш клубок гарячий,

Ти весь іще – з борсань і мерехтінь...

Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу –

Але не можу застерегти...

                                 (О.Забужко)

І до місця, яке любиш тільки за те, що тут народився і живеш.

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

                            (Т.Шевченко)

І грішна. Як у «нічних метеликів»:

І що Вам ця жінка – ніколи в повіках не терпла,

Ніколи на підняті плечі Ви їй не накинете вірш!

...А губи ламаються, й дробиться, кришиться простір,

А дні налітають, а дні стугонять, як вокзал...

О, що Вам ця жінка – та, власне, й не жінка, а острів:

До неї плисти по диму через цілий прокурений зал...

                                                                       (О.Забужко)

І свята.

Благословляю жінку, яку я тобі дарую,

Жінку, якій належить пильнувати твій добрий ранок.

Це я відливаю її для тебе

Зі слів ясних, аж пекучих,

Що по краплі стікають поверхнею шибки,

В яку дивлюся,

І в її глибині коливається

Підводна квітка мого обличчя...

Благословляю цю жінку – як усе-таки шкода,

Що цієї жінки тобі ніколи не знати.

                                                              (О.Забужко)

Любов – і в слові, і в звуці. Й у відлунні серця. Коли зал мовчки встає, вшановуючи юнаків, які загинули під Крутами, бо концерт відбувається у день їхньої пам’яті. Вшановуючи тих, котрі навіки лишился душами Майдану і війни.

Сестри Тельнюк – феномен української музики і слова. Їхні концерти – завжди нові переживання й відчуття. Їх хочеться слухати і чути, коли серце - у ритмах Всесвіту й власного буття.

Як і раніше, цього разу концерт організувало Мистецьке об’єднання «стендаЛь». І відбувся він у Палаці культури м.Луцька.

Текст Ірини Кунинець, фото Любомира Безручка

При передруці матеріалу є обов’язковим посилання  на «0332.ua. Сайт міста Луцька».