А, направду, нічого й не змінилось...

Війна не має серця і не розуміє жодної мови. Ти можеш кричати «досить!», але рани на серці не загояться від твого прохання. Ти приїжджатимеш до Києва і розумітимеш, що запах підпалених шин ніколи не вивітриться з місця, де кров’ю омитий кожен шматок асфальту. Ти можеш бажати миру, але ніколи не зможеш зупинити війни - війни всередині себе. Ти завжди нарікатимеш на пустоголову владу, яка «напихає» людей обіцянками про щасливе і світле майбутнє, але всі твої докори «до сраки», бо ти в цій країні ніхто і звати тебе ніяк. Так було і лишилось.  Ти матимеш власну думку, але боятимешся її виголосити, бо інші тебе «заклюють». А по суті, що змінилось? Ми стали вільними? Чи, може, кров, пролита українцями, змила усі «грішки» влади? Чи, може, кишені чиновників трішки «схудли» від награбованого? Чи, може, матір того вбитого хлопчини стала плакати менше?

Прикро, що українці соромляться своєї мови. Столиця міста, кафе на розі вулиці Андріївський узвіз. І офіціантка, що гордо й привітно промовляє: «Добрый день. Кофе не желаете?». Так і хочеться встати й вийти, лишивши після себе списану власноруч книгу скарг. Та справа навіть не в книзі, справа у свідомості. Справа в тобі й в мені, справа в нас. Бо я не берусь вчити іноземної мови, не знаючи своєї рідної. Я не перемикаюсь на російську, як тільки мене попросять. Я гордо промовляю «Слава Україні! Героям слава! », бо вони дійсно українські герої, які хоча б намагалися щось змінити. Вони не сиділи на місці, а захищали тебе – українку, яка пропонує всім «кофе». Ти хоч на мить задумувалась, ким ти є, розмовляючи  мовою вбивці? Ти - вбивця рідної мови…

Після Революції гідності було б доречно написати, що все змінилось, що нас стали цінувати і, як мінімум, поважати. Але правда, як завжди, гірка. Для чого писати те, чого й близько нема. Для чого придумувати речі, яких немає насправді? Це, мабуть, не домашнє завдання з улюбленого предмету. Це, схоже, крик моєї душі…

Текст: Анастасія Качина