Спогади «бувалої» про ціну студентських років: чотири роки – як один…

Перше, що відразу пригадується, коли наступає момент ностальгії, – це активна вступна кампанія, тривалі переживання, сумніви між вибором бажаної професії та вишу. Тоді це здавалось найважливішим етапом у житті. Змінивши шкільні лави на університетські, думали, більше нічого вже й не хвилюватиме. Та, як виявилося згодом, «аудиторії» за «класи» нічим не безтурботніші, навіть навпаки.

Доросле життя офіційно почалося із 17 років. Школа позаду, а омріяний виш уже перед тобою. Тут і «знайомство» із альма-матер, яке на перший подив, розпочалося досить несподівано – із виробничої практики у «пентхаусі» № 6, який багатьом замінив батьківську домівку. Незвичні правила, блоки, люди – все було новим. А там ще й університет зі своїми «цікавинками» – декани, куратори, кафедри, професори, доценти, – де нові не лише обличчя, а й поняття. Щодня якісь знайомства та відкриття, цікаві лекції та неординарні особистості. І так мені це бачилось, здається, до курсу третього, бо щось ніяк не вдавалось запам’ятати сотні тих  нових імен на попередніх двох.

Поринаючи у спогади, ловлю себе на думці, що їх водночас дуже багато і в той самий час надто мало. Помічаю, що є багато прогалин у пам’яті, але, на щастя, є добрі люди в особах одногрупників, які мають кращу «меморі», ніж дехто, і завжди можуть нагадати про яскраві ситуації, навіть із моєю участю. Пам’ятаю, що до кінця першого курсу не знала всіх одногрупників. Оскільки нові «гуртожитські» друзі забирали весь вільний час та увагу. Врешті, з колегами випало добре познайомитись тільки тоді, коли завідувач нашого «пентхаусу» Слава Іванівна прийняла рішення забрати тенісний стіл із гуртожитку. Певно, це була найприкріша подія за всі мої роки в університеті…

Найбільше власних спогадів маю із третього та четвертого курсів. Цей період в мене асоціюється із тими оспіваними незабутніми студентськими роками, які зігрівають душу все подальше життя. За віком ми старшали, а за розумом, здавалось, все більше повертались у дитинство. Нерідко думалось і за те, що буде далі, де ми будем і що четвертий курс уже не за горами. І виявились праві: час минув дуже швидко.

Пори року активно чергувались за вікном, одна сесія приходила на зміну іншій, замість хороших викладачів приходили ще кращі, а замість суворих – ще суворіші. Було, що думали це межа, тяжче бути не може, але одна перешкода швидко змінювалась іншою. Озираючись назад, бачимо: те, що тоді вважали серйозною проблемою, – насправді дріб’язкова річ, яка й зовсім скоро забувається.  Але ми живемо не моментами, а постійно, тому кожна емоція по-своєму цінна. І найтяжчі іспити дозволяли пережити той, славнозвісний на факультеті філології, катарсис після його успішного складання.

Так пройшло 16 прекрасних пір року нашого життя. Швидкоплинність часу вражає. Коли ти студент, здається, це триватиме вічно, але на фініші розумієш, що ця вічність оманлива. І кращі роки юнацтва не минають, а пролітають (кажу кращі, тому що школу любила не менше і вбачаю  певну несправедливість у величанні студентських часів найкращими, тому обмежусь без уживання провокаційних префіксів). Тому вирішила ухватитись за останню соломинку і вступити в магістратуру, аби безтурботне життя продовжити і ще на два роки, хоч і умовно «безтурботне», бо таки студент початкових курсів і фінальних – дві різні категорії людей.

Та зараз не про це. Я направду щаслива, що маю статус, який є завітною мрією багатьох або ж теплим промінчиком із минулого, бо ж не знаю людини, яка б не сказала: «Добре тобі, ти ж студентка».

А мораль тут така: цінуймо кожну мить нашого життя, воно неповторне, завжди перше і єдине.

Текст : Тетяна Швирид.