В'ячеслав Бакулін: "Головне - виконати свій обов'язок перед Україною, Богом і собою"

Сьогодні, 14 березня, відзначають державне свято -  День українського добровольця. Напередодні редакції нашого сайту випала нагода поспілкуватись із членом Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор», головою ГО «Спілка ветеранів добровольців» В’ячеславом Бакуліним.

За словами пана В’ячеслава, першим на війну зібрався його син, а згодом пішов і він сам. Так сталось, що син із батьком – не єдині із сім’ї Бакуліних, хто побував там, де смерть стоїть зовсім поруч.

- Мій син збирався йти у "Правий сектор". Потім "виник" Ілловайськ, і я вирішив, що іншого виходу не має, тільки йти туди. Ми служили у ДУК (Добровольчий Український Корпус «Правий сектор»). Мій молодший брат також був добровольцем. Після 8-ми років проживання за кордоном він повернувся сюди, пішов у воєнкомат і потрапив на службу у 81 бригаду.

Статусу атовця пан В‘ячеслав поки немає, проте, за його словами, наразі міськрада розглядає це питання на місцевому рівні. На сьогоднішній день лише двоє ДУКівців домоглись цього звання через суд.

- Ми непризв(н)ані. Ті, хто поранені  - їм, безперечно, першим ділом слід дати статус, без всіляких «але». Ми із хлопцями не б’ємося лобами об стіну, щоб отримати звання. Головний обов’язок чоловіка – це захистити свою країну, коли це потрібно. Вважаю, що суть добровольчого служіння в тому, що перед собою, перед країною і перед Богом ти виконав свій обов’язок. Тому хлопцям, що зараз на передовій, байдуже, визнають їх чи ні.

Як розповідає доброволець, війна – це діло молодих людей. Теперішня ситуація вимагає хлопців із хорошою фізичною підготовкою.

- У нас така війна, що коли немає хорошої фізпідготовки – важко, перший потрапляєш під кулю ворога. Мій командир завжди жартував: «Якщо тебе десь візьмеш, то треба ще 2 людей, щоб, не приведи Господи, тебе витягати».

Окрім здорового тіла мусить бути й здоровий дух. Чоловік каже, що люди, які йдуть на війну, мусять чітко розуміти на що вони йдуть і чого варто очікувати. Буває, хлопцям треба довгий час на реабілітацію, аби повернутись до мирного життя.

- Кожен по-різному переносить смерть, поранення та війну загалом. Хлопці із мого підрозділу вже звикли до цього. Звісно, є такі, що важко переживають це все, часом,  і їм треба допомога психологів, щоб повернутись до цивільного життя. Мені допомогли побут і сім’я – бо це дійсно лікує. Але у кожного по-своєму, у кожного індивідуально.

Пан В'ячеслав вважає, що закінчення війни залежить, в першу чергу, від політичної волі нашої влади.

- Буде воля керівництва і, я думаю, - тоді війна закінчиться швидко. Якщо безкінечно їздити світом, вдавати ображених і просити допомоги – так і будемо все життя ображені й нещасні. Ми звикли їздити і просити, звикли зі всіма радитись. Я думаю, що нічого б страшного не сталось, якби ми проявили ініціативу й за 2 тижні завершили війну. Порошенко міг би дати наказ, бо інакше він не може завершити цю війну.

Кажуть, що жінки на війні проявляють себе витривалішими. Чоловік цю думку підтримує, оскільки у його батальйоні відзначились двоє дівчат.

-   Щоб потрапити до нас – треба мати дух. У нас були такі Жанночка та Юля – дівчата, які фору дадуть багатьом. Щось у них є. Звісно, вони досить таки жіночні та гарні дівчата і, здавалось би, ніколи не скажеш, що вони такі сильні. Жанночка ніколи не дозволяла себе жаліти. Не дай Бог відчує, що їй хтось співчуває чи піддається – то будеш «бідним». Дівчата-санітарки «лізуть» в саме пекло. Коли чоловіки, буває, не можуть дивитися на кров чи м'ясо, то наші молоді санітарки сміливо шиють, зашивають, перебинтовують і збирають людину по шматках.

Страх на війні, на думку добровольця, присутній у кожному.

 - Війна показує справжнє обличчя людей. Є хлопці, які йдуть, стараються, але прихований страх видно завжди. Інші бачать, що той хлопчина бореться із собою, але, зауважують, що він не перестає йти. Є й такі, що, гордо піднявши голову, йдуть, їх навіть зупиняти страшно, вони не ціпеніють, не бояться. Хлопці тримаються, бо знають, що війна – то є війна. ДУКівці ніколи не сидять без роботи, вони завжди у русі – цим, мабуть, і відрізняється наш батальйон від інших. Вони йдуть лише туди, де треба воювати.

Не оминули у розмові й блокаду. Чоловік без жодних сумнівів сказав, що підтримує блокаду на 200%.

- Однозначно підтримую блокаду. Сам би із задоволенням прийняв участь, може, згодом і прийму. Не бачу жодного мінуса, через який я не мав би її підтримувати.

Насамкінець пан Бакулін поділився своїм тлумаченням слова «патріотизм».

- Патріотизм – це любов до Батьківщини, до місця, де живеш. Усі добровольці, які йдуть на війну, 100% є патріотами. У нас було 40-45 % російськомовних, були люди із Східної та Центральної частин України, проте у них присутній дух патріота. Вони люблять й боряться за свою країну. Розмови про те, що наша молодь пасивна, нічим не цікавиться – були лише до 2014 року. Тоді так само казали, що чоловіків немає, козаки перевелися, одні жінки лишилися. Насправді, усе далеко не так. І козаки у нас є, і є  розуміння того, що своє слід обов'язково захищати.

Розмовляла Анастасія Качина