«Не треба красиво, треба чесно», - лідер рок-гурту «МЕРІ» про війну, конкурс для бідних та російські соцмережі

19 травня у луцькому пабі «Лучеськ» рок-гурт «МЕРІ» презентував новий альбом «Я з України». Напередодні драйвового концерту ІА «0332.ua» мало годинну бесіду з харизматичним фронтменом гурту Віктором Винником.

Наповнений живими емоціями, завжди щирий та чесний зі своїми поціновувачами музикант розповів нам про перевірених людей, улюблені вініли, радянські магнітоли та сценічні маски…

- Гурт існує вже 23 роки. Як змінювалася ваша творчість та команда за ці роки? Як так довго ви тримаєтеся «на плаву»?

- Ці страшні цифри, я так розумію, за даними Вікіпедії. Дійсно, з тих років ми вже сиділи на кухні і грали на гітарах в колі трьох-п’яти знайомих, які казали «Класно, це воно!». Вони це робили, аби нас підтримати, аби ми не комплексували. Але тоді ще не було поняття групи, ми тоді не концертували, це був любительський гітарний дует. Як група ми почали існувати, вести літочислення з 2003 року, що теж дуже давно, це 14 років, діти стали старші. Ну і я, як завжди кажу, як порядний циган ніколи не знаю свого дня народження. Це дуже зручно, адже можна будь-який день підігнати під свій день народження (сміється, - ред.). Однозначно, що давно! Ми пережили багато змін, щось мінялося – а ми все ще чомусь є… Отак. Як змінювалися? Змінювалися звичайно, але внутрішньо я жодних змін не відчуваю. Проходять роки, а у мене розуму як не було, так і нема. Відповідно я вже особливо його і не чекаю (сміється, - ред.). Хтось в інтернеті писав: «Коли мені кажуть «Тобі вже сорок років, стань нормальною людиною, будь серйозним», я сідаю на самокат і їду геть від цих скучних дорослих людей». Мені дуже подобається ця фраза. Очевидно, зміни зовнішні є, а внутрішньо мені дотепер подобається це заняття. Звісно, час вносить свої корективи. Колись у нас були дуже погані гітари, зараз пристойні. Колись ми виступали у маленьких закладах для знайомих, тепер у нас є більше коло зацікавлених нашою творчістю і музикою, але глобально я називаю себе не стільки музикантом, скільки хлопцем з гітарою, дядьком з гітарою (сміється, - ред.). Колектив у нас теж досить устаканений, усі музиканти працюють у нас вже фактично більше десяти років. Це перевірені люди. Робота в колективі має свої моменти. Треба враховувати, що людина це є такий собі важкий психо-емоційний механізм, особисте життя тощо, усе впливає, інколи доводиться бути стратегом. Але всі ми люди дорослі, адекватні і у нас ніколи не виникало серйозних конфліктів.

- «МЕРІ» є кумирами багатьох українців, а на кого рівняєтеся Ви? Яка музика Вас надихає?

- Якщо я скажу, яку музику я полюбляю, вам стане страшно. Цими днями я прослухав кілька вінілів Юрія Антонова, а потім вініл вокально-інструментального ансамблю «Slayer». Це засновник стилю треш-метал. Я не розділяю музику на напрямки, на назви. Звичайно, коли мені було 14 років, я хотів носити шкіряну куртку, косуху, обрізані шкіряні рукавички, це якраз був час хеві-металу, потім ґранджу. Тоді  ще не було RnB і Хіп –Хоп і всякої такої попси, хоча попса була завжди, просто для мене краще добра попса, чим поганий рок (сміється, - ред.). Тим не менше, потім людина дорослішає і розуміє, що музика ділиться на дві категорії: на хорошу і погану. Тому музику я слухаю абсолютно різну. Мені зараз взагалі важко зрозуміти, як можна слухати музику. Колись це був процес: дістати бобіну з полички, перемотати, а магнітофони радянські – далекі від якості, треба було бути і фізиком, і механіком, і радіотехніком. Це був процес. Зараз це робиться просто і пропала магія цього дійства. Все доступно, легко і всього дуже багато.

- Як народжується музика - це життєвий досвід чи фантазії?

- Я говорив сто раз, і ще раз кажу: у мене є велика підозра, що не я пишу найкращі наші пісні, а в мене всі найкращі (сміється, - ред.). Здається, ніби ці пісні написані не мною. У мене немає усіх тих дурниць, немає мук творчості. Ти просто береш ручку і пишеш, таке враження ніби ті слова хтось диктує. Потім вже є момент, дійсно, професіоналізму і досвіду – треба це все взяти в обгортку, в бантик. Глобально, основна ідея, цей посил приходить сам по собі. Я вважаю це не моя заслуга. І взагалі, я чув від багатьох авторів, які зробили достойний матеріал, що це магія, звідкись.

- У Вашому репертуарі є багато глибоких за змістом пісень. З якою піснею найбільше асоціюєте себе, що найближче?

- Відповідь проста – наступна. Пісні, вони ж по аналогії з дітьми. Не може ж бути улюблених дітей. Так само і з піснями. До різних ситуацій можна підігнати різну пісню. Курт Кобейн, останній геній в музиці на мою думку, він казав, що в житті можна пережити все, якщо підібрати відповідну музику. Тонко і красиво сказано. Наші пісні є різнотипові і по змісту, і по звучанню. Є артисти, які стараються витримати альбом в якомусь одному векторі, в рамках. Мені це скучно, альбом, у моєму випадку, це збірка різних пісень, різних часів, різних емоцій. Люди вже самі обиратимуть улюблені, не треба вирішувати за людей, люди насправді не такі прості, як виглядають.

- Нещодавно уся європейська спільнота слідкувала за «Євробаченням» в Україні. Наші «О.Торвальди» зайняли третє місце з кінця, а українці розпочали масово критикувати їх. Що Ви думаєте про пісню колег по цеху, чи заслуженою є критика?

- Я би дуже не хотів коментувати це все, оскільки я не дивлюся цей конкурс, цей утрєнік, ці голодні ігри, конкурс для бідних, якби це не було сумно… Якщо ви спитаєте про Євробачення в якійсь адекватній європейській країні, ви побачите великі очі: «Що, Євробачення?! А де, що це?!». Нам подали це так, ніби це комусь цікаво. Я вас розчарую, це нікому не цікаво в країнах, які вже випередили нас як мінімум на століття. Це конкурс симпатій третіх країн. Це треба розуміти. Я би хотів, якщо ми вже беремо участь у цьому конкурсі, щоб було адекватно пояснено. Так, для наших артистів це шанс заявитися частині Європи. З приводу участі «О.Торвальд»: я не знаю, яку пісню вони презентували, але я знайомий з їхньою творчістю, це якісна, молода, встановлена українська група. У них є велика кількість прихильників. Чому вони пішли туди – це велике запитання. Так, дійсно, багато господарок почули про групу «О.Торвальд», але вони не стали любити цю групу, цю музику. Костянтин Меладзе сказав мудру річ, який визнав, що це помилка журі, які обирали учасника від України. Мовляв, були виконавці з піснями у форматі цього утрєніка. Наші полтавчани – взагалі не про це. Чому журі вирішили обрати полтавських хлопців – це запитання до журі, а не до  «О.Торвальд». Хлопців по-своєму підставили, як багато років тому підставили гурт «Ґринджоли». Хлопці собі жили, написали пісню, яку, на хвилиночку, співав один мільйон людей на Майдані. Хай так, це кричалка, не високохудожній твір, але це пісня, яку переживали у той момент мільйон людей. Я не знаю більше артистів у цій країні, чию пісню одночасно співав один мільйон людей. Це коли ти розумієш, що прожив недаремно. І що тоді було, яким брудом поливали цих людей?! Ні за що просто. А виступили вони достойно, на мою думку, тоді я ще дивився Євробачення (сміється, - ред.). Просто ми не розуміли, конкурс не про це, нікому не цікава наша залежність, чи незалежність. Зараз є критика в бік «О.Торвальд», але тішить те, що це вже не тією мірою критика, яка колись лилася на «Ґринджоли». За цей період, напевно, підросла громадянська свідомість. Треба пам’ятати, що люди, особливо наші люди, розбираються в політиці, футболі, боксі, в інших видах спорту, а найперше в Євробаченні (сміється, - ред.). Тому, аби не псувати собі нерви, ці події можна ігнорувати. Пройде як дим, і Слава Богу, я думаю. Я цинічно говорю, але я не подаю світлих надій на такі конкурси. Я думаю, у нас є інші сфери діяльності, де ми сильніші і цікавіші для світу, треба рухатися в цьому напрямку. Я надіюся, Євробачення не скоро повернеться на ці терени (сміється, - ред.). Я так розумію, є тенденція відмови країн від цього конкурсу, він себе вижив вже давно. Просто не така багата країна, як наша, і потратити на це гроші… Це нагадує бідне весілля, знаєте, коли бідні люди беруть кредит, щоб одружити дітей, а потім роками віддають гроші. А про весілля вже усі давно забули, ніхто навіть відеозйомку не подивиться, а діти ще й розійдуться через рік. Це мені нагадує Євробачення, радості мало.

- Ви мене зацинічили:)

- Звертайтеся, це до мене (сміється, - ред.).

- То Ви цинічна людина?

- Ні, я не хотів би думати, що я цинічна людина. Просто часто у нас іронію плутають з цинізмом. Можливо, це певною мірою тотожні речі. Як співав Висоцький: «Я не люблю холодного цинізму». Так і я вважаю, це крайня форма, це неконструктивна штука. Адже цинічна людина має до всього претензії, але не каже шляхи вирішення проблеми. Я радше хотів би думати, що це іронія. Дуже гарно сказав Скрябін Кузьма: «Жити треба так, щоб було з чого поржати». Щось в цьому є, адже сміх це дуже хороша емоція, це необхідність.

- У вашому творчому доробку вже є 4 альбоми. Це «Мерідіани» (2007), «Війни в прямому ефірі» (2010), та «Кулями любов...». Сьогодні ж ви у «Лучеськ паб» презентуєте новий альбом «Я з України». Чим він особливий та як довго працювали над ним?

- Називається інакше і у нього інший дизайн обгортки (сміється, - ред.). Цей альбом так званих соціальних пісень. Я десь читав, що це патріотичні пісні. Я з цього ржу звісно. Я взагалі вважаю, що патріотизм – поняття святе, але останнім часом настільки знівельоване саме слово, в такому випадку я кажу, шо patriot – це для мене першою чергою американська ракета, хороша до речі (сміється, - ред.). В альбомі є пісні соціального складу, такі як «Я з України», є пісні, продиктовані війною – «Падала зоря». Тобто ми живемо в своїй країні і, я вважаю, на нас це все має вплив, неможливо сховатися. Ну як можна абстрагуватися, коли я знаю, що сьогодні є п’ять поранених, а завтра будуть люди, вбиті на війні. Хоча, здавалося б, ну що такого – у нас концерт, а там – війна. Я не можу абстрагуватися, можливо це зі мною щось не так? Відповідно і такі пісні. Я кажу завжди – краще б цих пісень не було, хоча вони і популярні, але я хотів би, щоб «Ромео спішив до Джульєтти», якось так, щоб були пісні про вічні теми: про любов, про радість. Але оскільки життя вносить свої правки, відповідні і пісні. Ну не можу я радіти, коли приходять похорони, це ненормально… Вже є заявлені два сингли, теж не дуже веселі пісні, я тільки що зловив себе на цій думці, з нового альбому, ще я не знаю як він називатиметься. Це пісні «Чому болиш» і, буквально днями до Дня матері, вийшла пісня «Мамо». Тобто процес іде і я радий, що маю можливість займатися тим, що мені подобається.

- У «МЕРІ» є чудова пісня «Ромео», а у гурту «Океан Ельзи» - «Джульєтта». Чи не думали зіграти разом?

- Ні, я не думаю, що у нас буде такий дует. Хоча насправді дуетів у мене багато, я раніше ставився до цього стримано, але зараз зрозумів, а що я втрачаю? Переважно це молоді, невідомі артисти. Я відштовхуюся від того, чи пісня цікава. За цей рік вже вийшло два чи три дуети, планується ще. Мені це цікаво, адже це спілкування, обмін енергією, досвідом. Це тільки здається, що людина не проявила себе у цій сфері і у неї немає досвіду. З людиною треба поговорити, зрозуміти її і ти однозначно щось від неї почерпнеш, навчишся. От днями вийшла пісня з проекту «Пісні війни» на слова Богдана Ковальчина, який служив добровольцем у 80-й бригаді, а повернувшись почав писати тексти. Оце подвиг, про це треба говорити, такі сильні фрази. Я відразу погодився взяти участь у цьому проекті, я лише боявся не зіпсувати чесні, правдиві і прості пісні, аби досвід і професіоналізм не зашкодив. Інколи здається, що тут так можна красиво потянути, а не треба потянути, не треба красиво, треба чесно. Але ми старалися, у нас щось вийшло, був відзнятий відеокліп, який можна зараз подивитися в інтернеті. Я так розумію, тема війни перестає бути глобально цікава для мас-медіа, радіо, телебачення. Це дуже сумно, суспільство втомилося і звикло. В мене таке враження ніби така була ідея і цей план працює. Ніхто не бачить, що війна має свої завершальні фази. Я не бачу і ніхто, жертви щодня.

- Про більш позитивне. Чи є у Вас якийсь забобонний талісман?

- Так, є! Коли ти виходиш на сцену, а зал пустий! Це говорить про те, що може бути концерт поганий (сміється, - ред.). Насправді, такого не було. Може бути більше чи менше людей, але приємно те, що люди невипадкові, вони знають за чим вони приходять. Це радує. Нехай буде декілька ідейних людей, але ти хочеш їм розповісти свою історію. А обрядів у нас немає, ми дорослі, переважно тверезомислячі люди (сміється, - ред.). Я взагалі людина не забобонна. Хоча вплив і дія забубонів на людей є, але усі демони живуть в головах. Якщо боятися чорного кота – він принесе щось погане. А чого його боятися, він такий красивий! Так само бабуля з відрами тощо. Не треба боятися цих демонів, треба з них стібатися.

- В інтернеті є багато інформації про те, що окрім музики, Ви займаєтеся образотворчим мистецтвом. Це правда?

- А окрім інформації, ви картини бачили (сміється, - ред.)? На жаль, це мій біль. Мені коли говорять про це, я не маю виправдань. Бо чому ні? Бо востаннє я малював 20 років тому, дипломний проект.

- Чи має місце російськомовна музика на українській сцені?

- Зараз ні. Це здавалося б абсурдно, чому сусідня країна не може мати місце в нашому музичному просторі. Але чи багато ви чули польських пісень? Є кілька станцій на західно-українських, але це пісня на один день. Я би хотів, щоб так було і з російською музикою. Інше питання, це неможливо, адже наша країна є русифікована на 75%. Я це знаю. Мені кажуть: «Що ти, у нас є статистика, ці люди вважають себе українцями!». Вони вважають себе, я можу себе вважати взагалі імператором галактики, треба санітарам про це розповісти (сміється, - ред.). Але чи так вони живуть, чи так вони себе позиціонують? Будучи у тому ж Києві, я не бачу наслідків українізації. Так, є маленькі кроки в правильному напрямку, радіостанції. Але російська музика не може зникнути з ефірів. Так, це буде музика не росіян, це буде музика українців, які чомусь не хочуть говорити своєю мовою, а як наслідок і співати.

- А гурт «МЕРІ» не запрошували виступати в Росії?

- Зараз ні. Я читав такі смішні статті, що нам там пропонували гроші, це брєд. Нас іноді підколюють, бо у мене є дві адаптовані пісні російською мовою, правда їм вже більше десяти років. У нас була в планах інтервенція, в хорошому сенсі. Зараз би добре робити інтервенцію в поганому розумінні (сміється, - ред.). Зацікавився нібито один продюсер з Москви, але однозначно йшлося про те, аби мати двомовний матеріал, і були зроблені дві демоверсії пісень. Опісля я послухав і зрозумів наскільки це безперспективно, тому що це стали інші пісні. На жаль, у мене не вийшло, наприклад пісня «Прощатися» стала шансоноподібна - «Прощаться». Друга пісня «Не люблю», і переклад був хороший, бо я його робив (сміється, - ред.), але вона втратилася. Плюс я адекватно сприймаю свій акцент западенський, це не викорінити, ну і Слава Богу. Тому, зрозуміло, тепер ніяким чином Росія не ринок. Також треба розуміти, що час йде і це все буде втрамбовуватися, так чи інакше. Дуже багато артистів їдуть і в тиху працюють у Росії. Звинувачувати їх, хвалити чи бити за це – я не знаю. Це є внутрішнє відчуття, тобто, як людина відчуває, так і чинить, адже це не антизаконно поки. Незаконно зараз виступати у Криму, тому що це анексована територія, а не виступати в Росії – ну немає такого закону. Це вже момент моралі.

- Актуальне питання для українців. Згідно з указом президента російські соцмережі «ВКонтакте» та «Одноклассники» фактично заборонили на території України. Ваша думка стосовно цього. Адже і у вас є фан-групи у цих соцмережах.

- У нас дійсно є офіційна сторінка в соцмережі «ВК», чи вона велика, не знаю, 8 тисяч підписників – багато це чи мало? Звичайно це не Дзідзьо з сотнями тисяч мільйонів (сміється, - ред.). Заборона це добре. Інше питання – нам не пояснили, як саме відбуватиметься цей процес. Закрили – і все. Не може бути такого. Ви ж розумієте, що усі заборони можна легко обійти, тим більше інтернет. Як це прикрити глобально? Адже це є інформаційний інструмент проти нашої країни, і діти розуміють що ворожа нам країна сьогодні використовує «ВК» в своїх цілях, цю соцмережеву іглу, на якій сидить більшість українців. Це треба було зробити і зробити це жорстко. Я сам не знаю, якими методами це можна реалізувати. Але це правильно. Тут я ще хотів зауважити: чому за стільки років не виникло національної соціальної мережі? Тобто чому у нас немає чогось схожого? Я розумію чому. Оскільки країна глобально русифікована, нам прекрасно підходить їхня мережа, мова зрозуміла, плюс не треба забувати, що це абсолютно піратський простір. Тобто «ВК» - це найбільший світовий пірат, там є весь контент безкоштовний. Усі питають, що буде з цими людьми? Найбільш підсівші наркомани знайдуть можливість там знаходитися, а інші, можливо, вилікуються, перейдуть на інші мережі. Хоча, чим Facebook поганий?

- Найбільш відривний, емоційний, можливо, курйозний виступ у Луцьку. Поділіться спогадами.

- Кумедний випадок був минулого року, коли ми в парку на дуже жахливій сцені з дуже поганим звуком чомусь виступали… Все було дуже погано, ну ні, були люди, наче все гарно, просто якість звуку не піддається ніякій оцінці, це був жах. А потім і це закінчилося, тому що вирубило світло! Це не було пізно, просто хтось став на кабель. Це Луцьк, дитинко, так! Але на такі випадки у мене є нервово-паралітичний такий прийом, перевірений роками – щоби не сталося співай «Червону руту» під барабани. І ми почали співати, люди підхопили, а паралельно елєктрік, напевно зубами, з’єднав кабель і відновив звук. Отакий був випадок у місті Луцьк.

- А що Ви зараз відчуваєте, виходячи на сцену?

- Таке легке тремтіння в колінах, абсолютно природнє і завжди присутнє. Я дуже боюся цих часів, коли його не стане, це означатиме, що ти очерствів і ти себе вичерпав. Звісно це не те ж саме, коли ти виходиш вперше на сцену, адже це було паралізуюче тремтіння, ти тільки зусиллям волі туди повзеш і не розумієш, що робиш. Звичайно, зараз це не ті масштаби, ти йдеш на зустріч з публікою, але є цей момент….це як нова книжка, адже немає двох схожих концертів.

- Для Вас це віддача енергії чи заряд?

- Це обмін енергією, все чесно. Якщо ти маєш, що віддати, тобі віддадуть навзаєм із вторицею. Звичайно, коли тобі нічого сказати, це мука, це шоу-бізнес.


DSC_0436

- Розкажіть про себе. Який Ви без софітів і сценічних масок?

- Я не знаю, ми вже говоримо годину. Однозначно сцена – це dreamland, це не зовсім справжнє, така територія мрій, магії, того, що руками не торкнешся. Я ловлю себе на думці, що я так чи інакше можу собі дозволити дурачитися і в житті, бо є дійсно люди, які на сцені одягають маски, при чому деякі артисти буквально. Я би хотів вірити, що не маю галерей масок для сцени, для життя.

- Чоловік повинен посадити дерево, побудувати будинок та виховати сина. Чи виконали Ви усі завдання?

- Ніфіга (сміється, - ред.). Напевне, ще будучи піонерами, ми садили дерева. А дітей у мене немає, оскільки я не одружений, ну і так немає (сміється, - ред.). І з будівництвом у мене теж не склалося, я навіть не пробував. Я не маю до цього хисту, є ж чоловіки хазяйновиті, яким подобається розкручувати крани. А мені ніколи не було цікаво, чому не грає у мене магнітофон, для того у мене завжди були друзі-фанати цього, навіть коли його купували, вони спочатку його розкручували, а потім збирали, отримуючи від цього фізіологічне задоволення. А мені це нецікаво, головне, аби магнітофон виконував свою функцію. Так, я розбираю гітару, але не тому, що це мені подобається, а тому, що це моя гітара і я маю знати, як вона складається. А глобально мені нічого відповісти на це питання (сміється, - ред.).

- А що для Вас основне в житті?

- З часом пріоритети і цінності повинні змінюватися. Очевидно, ці поняття, як сім’я, повинні щось значити, але наразі я не можу про це говорити, як і про Євробачення, немає у мене такого досвіду.


DSC_0443

- Як проходить Ваш зірковий день?

- В залежності як проходить ніч (сміється, - ред.). Жартую. По-різному. Ну от сьогодні прекрасний день, я проїхав небагато, всього 100 км, аби потрапити з точки А в точку Б на концерт. Вчора я проїхав 600 км, тобто день пройшов в дорозі (сміється, - ред.). А якщо є паузи, то я по природі своїй жайворонок, прокидаюся рано. Інше питання – я соціальна сова, якщо зранку встав, а робити нічого, ну то що робити, спати далі. Отак. А так я приділяю увагу фізичним навантаженням, трошки можу пробігти, пропливсти, пролізти, проскакати (сміється, - ред.). Це незайве в наш сидячо-лежачий вік, треба звертати увагу на наше тіло, аби воно служило тобі, а не ти прислужував йому в аптеці. Я бачу з вікна людей, які йдуть на роботу на офіс і думаю, чи міг би я так зробити. А чорт його знає! Думаю, що ні. Останні роки забирає таке зло, як Facebook, зайдеш туди по справі, а паралельно воно тебе раз-раз – і ти вже попався, ти вже наш (сміється, - ред.). Це сумно, я як доросла людина розумію, що це погано, на цьому залипають діти і не розуміють, що це залежність. Як з цим боротися – незрозуміло. З іншого боку – проти прогресу не попреш. А поряд з нами живуть люди, які потребують нашої уваги, спілкування. А ми, можливо, поряд з ними, а спілкуватися хочемо через посередника, через ґаджет. А це іноді так прекрасно поспілкуватися, подивитися людині в очі, зрозуміти, що є люди, вони цікаві, є чому повчитися.

- Дякую за цікаву розмову!

Спілкувалася Олександра МІСТЮК
Фото - Анастасія Качина

Автор
( 0 оцінок )
Актуальність
( 0 оцінок )
Виклад
( 0 оцінок )