У Луцьку відбулася зустріч із людиною, яка зламала всі стереотипи про інвалідність

«Це буде година для натхнення і руйнування стереотипів мислення», - саме з такими словами 8 грудня до всіх присутніх у актовій залі Палацу культури міста Луцьк звернувся президент Скандинавської місії, почесний посол України у Швеції Бо Валленберг.

Сьогодні лучани з особливими потребами, а також усі охочі мали змогу відвідати лекцію за участю людини з обмеженими можливостями Юнасом Хельгесоном, який, не зважаючи страшну недугу, з якою він народився – ДЦП, - завдяки своїй наполегливості, впертості та цілеспрямованості навчився не лише ходити, говорити, а й отримав водійські права, а також одружився.

«Юнас – людина, яка стоїть поза інвалідністю», - саме так охарактеризував сильного духом чоловіка його товариш Бо Валленберг, який зі сцени розповів усім присутнім про їхнє дещо дивне знайомство. Посол згадував, що вперше побачив Юнаса, коли той грав у церкві на бас-гітарі, чим дуже здивував гостя, оскільки той спочатку не міг повірити в те, що людина з таким діагнозом може так гарно грати. Саме тоді скандинавець вперше задумався над тим, наскільки міцно він протягом життя піддавався стереотипам, пов’язаним із такими людьми. «Я сміявся, коли зрозумів, яким він бачить мене, і я плакав, коли бачив його внутрішню боротьбу», - згадував Бо Валленберг, який власне і запросив чоловіка на Волинь, аби той зміг дати стимул таким, як і він, не опускати руки та впевнено йти до мети в цьому, дещо не такому, як у всіх, житті.

Опісля гучними оплесками публіка зустрічала самого Юнаса, який зі сцени розповів присутнім історію свого життя, історію своєї повсякденної боротьби за нього. Але попередньо він попрохав у присутніх, аби ті здогадались, скільки йому років. Різні були варіанти: 25, 26, 27, 34, а виявилося, що таки 35.

Опісля гість впустив присутніх за лаштунки свого життя, поринувши в спогади. Розповів швейцарець і про те, що через пуповину, яка обмоталась навколо його шиї, коли він ще був в утробі матері, йому тяжко було дихати. «Лікарі сказали, що я не виживу, а я вижив», - з радістю в голосі говорив він це зі сцени.

Жодного разу чоловік не пошкодував про те, що він дещо відрізняється від нормальних людей, адже він вважає себе щасливою людиною, оскільки все таки вижив тоді, попри вирок лікарів, і продовжує жити зараз, попри всі труднощі, які нелегко, але таки долає на шляху до своєї мети. «Може, моє життя неідеальне і нелегке, але воно в мене є», - немов на підтвердження своїх слів резюмував швейцарець.

Опісля, аби підбадьорити тих, котрі змирилися зі своїм становищем, зі своєю долею, він розповів чимало кумедних і повчальних випадків зі свого життя на доказ про те, що ніколи не потрібно вважати себе неповноцінними чи обділеними, оскільки навколишні нас сприймають сам так, як ми самі себе й позиціонуємо. Будучи абсолютно безпорадним у дитинстві, він почав поступово пристосовуватись до цього життя. Так на світ зявлялись перші вимовлені слова, здійснювались перші невпевнені кроки. У п’ятирічному віці він міг вимовити лише два слова – мама і морозиво. «Бідолашний був мій тато», - віджартовується зараз Юнас. Але відтоді минуло вже 30 років. «Зараз це моя професія – говорити», - гордо заявляє чоловік, мовлення якому дається дуже тяжко, оскільки повітря в легенях вистачає рівно на одне речення. «Набираю багато повітря… і вимовляю речення», - ділиться мовець.

Життя навчило його багато чому, зокрема, зі слів Хельгесона, він виокремив для себе три основні пункти. Так, суть першого пункту полягає в тому, аби переконати себе, що ти хороший такий, який ти є, і твоє життя ні трохи не гірше від життя усіх інших. «Якось журналіст, який брав у мене інтерв’ю, запитав, чого я найбільше бажаю. Розуміючи, що він очікує від мене відповіді, що я хочу бути здоровим, я все ж вирішив над ним пожартувати, і відповів, що хочу морозива. Тоді він, подумавши, що я не так зрозумів запитання, пояснив, що треба відповісти чого я хочу, не зважаючи ні на які обмеження. Найбільше в житті! І я відповів: Не зважаючи на обмеження? Тоді я хочу два морозива», - згадував зі сцени чоловік під теплі оплески та посмішки присутніх у залі.

Друге правило Юнаса полягає в тому, аби концентруватись лиш на тому, що ти можеш зробити в цьому житті. «Звісно, я не можу зробити все, оскільки я – неідеальний, але дещо я таки можу», - вчив правильно думати людей з особливими потребами прямісінько зі сцени мовець. «Я не можу стати хірургом, але є те, що мене надихає», - продовжував він.

Щодо третього пункту, то в ньому йдеться про важливу роль, яку в житті неповносправних відіграє їхнє оточення. «Можливо, хтось думає, що я сильний, що я – герой, але це не так. Один у полі – не воїн. Ми всі потребуємо любові і дружнього спілкування», - продовжував чоловік, порівнюючи себе з автомобілем, а навколишніх із дорогами, без наявності яких він ніколи не зумів би рухатись. Дякував Юнас своїм батькам і своєму братові за те, що вони ніколи не сприймали його як інваліда, що для них він був, у першу чергу, Юнасом, адже саме це і робило його сильнішим і змушувало боротись за своє місце під сонцем. Ще багато цікавих і повчальних історій зі свого життя розповів той, який, попри всі негаразди, навчився радіти життю і хочу навчити цьому всіх інших. «Я у дитинстві не мав тої людини, на яку б я міг рівнятися, тому я хочу стати цією людиною для тих, хто зараз потребує такого кумира в своєму житті», - розповів про своє бажання допомагати іншим швейцарець.

На закінчення присутні мали змогу запитати Юнаса про те, що їх цікавило. Так, публіка дізналась, що чоловік мріє підкорити найвищу гору в Швейцарії та в Україні, куди теж ще планує повернутись. Крім того, сам чоловік мав змогу почути чимало теплих слів і подяк від аудиторії за те, що він допомагає людям повірити в себе. Також одна з глядачок зізналася йому в коханні та передала лист із проханням, аби його обов’язково переклали, оскільки він написаний українською.

Опісля представники волинського обласного благодійного фонду «Дитяча місія. Україна» роздали лучанам із особливими потребами подарунки від благодійників.

Теплими оплесками глядачі проводжали зі сцени Юнаса Хельгесона та Бо Валленберга.