Волинський майор у відставці розповів про війну в Афганістані

Віталій Рибак - волинський майор у відставці поділився своїми спогадами про "чужу війну" в Афганістані.

Хотів в армію, бо служити тоді було почесно, – згадує Віталій Сидорович.– Із військкомату мене направили на навчання в технічну школу ДОСААФа.

Дев’ятого жовтня 1985 року його призвали до строкової служби. Перших півроку служби пройшли в Узбекистані, в навчальному центрі «Термез», а вже 5 лютого 1986 року разом із іншими хлопцями перетнули кордон Афганістану.

Майор у відставці запевняє, що бригада була згуртована й дружна, жили, як одна родина. Умови запам’яталися надовго: пил і спека – до +35 градусів вночі:

Проживали у військових палатках по 24 людини. Спочатку продуктами забезпечували «дуже слабенько». Тож поки налагодили їх постачання, обходилися тим, що могли роздобути на місці. Іноді привозили хліб: правда, він був глевким і з нього текла вода. Такий харч викликав печію, і його майже не споживали. Проте згодом почали годувати непогано.

– На все життя у пам’яті закарбувався перший день в Афганістані. «Вертушками» (так називали гелікоптери) нас доставили із Кабула до місця дислокації, у місто Гардез. Там розташована була 56-та десантно-штурмова бригада. Ми прибули туди вдень, а вже вночі – перший обстріл. Було дуже страшно, але з часом привикли до такого.

Віталій Рибак працював механіком-водієм БТЛБ (багатоцільовий тягач легкий броньований), яким тягали гаубіцу (пушку). За період служби доводилося 5п’ять разів бути, як то кажуть, «на бойових». Найважче було підготувати артилерійську позицію, тому що ґрунт там піддавався тільки лому. Нерідко після виснажливих робіт, не зробивши жодного пострілу,міняли дислокацію і знову закопувалися в землю:

– Одного разу «колона» попала під обстріл. Спереду їхав БТЛБу, в якій був командир, і спрацював фугас ручного управління. Сила вибуху була така, що 12-тонна машина перекинулася. Діставали тіло водія через отвір, що утворився в днищі. На жаль, не всі живими тоді повернулися… Звичайно,мали час і на відпочинок: грали на гітарі, фотографувалися... Мені пощастило, разом зі мною служило семеро земляків. Ми і зараз підтримуємозв’язок.

Додому Віталій повернувся наприкінці 1987-го. Згадкою про ті часи залишилися військові чоботи та дипломат. Життя продовжувалось, тож закінчив Луцький державний педагогічний університет. Одружився. З 1992 року був на службі в органах внутрішніх справ. 14 років пропрацював у ковельському міськвідділі внутрішніх справ у відділенні кримінальної міліції у справах дітей.

– Сьогодні я вже на пенсії, – каже Віталій Сидорович. – Але на відпочинок часу не вистачає. Маю троє дітей, двоє – школярі. Треба займатися їхнім вихованням.