Підсумки 1 вересня від Дмитра Тимчука і групи «ІС»

Брати й сестри, за підсумками 1 вересня.

З невтішного:
1. Цілком очевидно, що Путін не відступиться. При цьому, якщо українська влада думає, що у закликах деяких європейських лідерів «вирішити конфлікт політичним шляхом» є сенс, то вона очевидно помиляється. Прийняти «політичний» варіант вирішення кризи можна, лише погоджуючись на втрату якщо не всього, то (на початках) - частини Донбасу.
Путін – сам, чи устами терористів – буде вимагати визнання «ДНР» та «ЛНР» поза Україною на правах окремих «держав». Якщо Україна не піде на це, він готовий сприйняти «ДНР» та «ЛНР» і у вигляді невизнаних (точніше, визнаних лише купкою маргіналів на чолі із РФ) псевдодержавних утворень – зрозуміло, під неоголошеним протекторатом Росії. Це – варіант Придністров¢я і Абхазії.
При цьому протягом перемовин варіант якихось автономій та інших федеральних утворень (на що у якості компромісу міг би піти Київ) може обговорюватися лише у якості локшини на вуха світової громадськості. Путіну не потрібен Донбас під найменшим контролем Києва, не слід плекати ілюзій.
А тому, починати перемовини з «метою мирного врегулювання конфлікту» можливо лише попрощавшись в думках з територіями, що нині контролюються терористами.
Але ми всі чудово розуміємо, що «ЛНР» та «ДНР» потрібні Путіну лише у якості плацдарму для подальшого розхитування ситуації та відторгнення від України всього півдня і сходу України. Кремлю не потрібні терикони Донбасу – йому потрібен науковий і промисловий потенціал Харкова, Дніпропетровська і Запоріжжя, а також стратегічні (відносно забезпечення життєдіяльності Криму та зв’язку з Придністров¢ям, а також взяття всього українського узбережжя Азовського та Чорного морів) території на півдні у вигляді Одеської, Херсонської та Миколаївської областей. Це у якості програми-мінімум. Куди далі занесе московського царька – ще питання.
Зупинити цей сценарій можна лише силою і лише зараз. Ми повинні розуміти, що попри всі багатства Росії як сировинного додатку Європи, воєнна потуга РФ не безмежна – принаймні, відносно т.зв. «звичайних збройних сил». Жуківський варіант «російські баби ще народять» у цьому випадку, очевидно, не пройде – що більше російських солдатиків вертатиметься додому у домовинах, тим сильніше хитатиметься путінський трон. Російське пропагандистське ТВ чудово спрацьовує на російських зомбі лише до того часу, поки їм не доводиться ховати своїх чад у могилках без написів.
Якщо я помиляюся, і конфлікт таки можна вирішити політичним шляхом без втрат для національних інтересів України – буду страшенно радий. Зараз, на жаль, не бачу підстав сподіватися на це.

2. У контексті АТО почався сезон повального полювання на відьом. Громадськість та різного роду експерти починають звинувачувати у провалах керівництво АТО, МО та ГШ. Військове командування вбачає причину провалів у вторгненні російської армії та (поки ненав¢язливо) відзначає гріхи добровольчих підрозділів (переважно – «некерованість») та недостатній рівень бойового духу мобілізованих. Найвище керівництво країни обіцяє «кадрові рішення» у військовому відомстві.

Питання: хто правий?
Відповідь: це нещасний випадок, коли мають рацію всі.

Почну із найнепопулярнішого – з критики рядового бійця, чи то добровольця, чи мобілізованого. Ми знаходимо тисячу і один привід відсутності елементарної дисципліни у лавах наших військ. Ці аргументи лунають переконливо і заперечити їх неможливо. Крім тієї дрібнички, що без дисципліни ні одна армія існувати, а тим більше успішно воювати не може. Перевірено тисячоліттями, не варто експериментувати.
Мене у відповідь запитають: тобто, винен солдат? На це я відповім просто. Хоч у мене за плечима і факультет військової журналістики, офіцерську службу я починав все ж «у військах», з особовим складом. Головний урок, котрий я виніс: поганих солдатів не буває.
Але для того, щоб найбільший нехлюй дійсно став відмінним бійцем, для командування ним потрібні не просто власники дипломів військових вузів, а офіцери-лідери. Такі проявляються у справі. Тепер питання на засипку: скільки, наприклад, сержантів чи прапорщиків, проявивши себе, отримали у нас протягом АТО звання молодшого лейтенанта? Чи велика проблема внести зміни до «Положення про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців» задля присвоєння офіцерських звань у «неоголошений» воєнний час? Скільки взводних, що проявили себе, піднялися до ротного, або й батальйонного рівня? Адже такі злети – нормальна практика війни, тобто умов, у яких у лічені години кожен здатний виявити свої найкращі і найгірші якості.
Тепер щодо генералів. Якщо генерал не справляється зі своїми обов¢язками – його необхідно знімати з посади, так само, як кожну іншу посадову особу, яка даремно протирає штани. Тут я цілком погоджуюся з Юрієм Бутусовим, який стверджує, що фраза «нема ким замінити» - не аргумент. Мало генералів і ні з кого вибрати? Не проблема. Тут також вмикаємо принцип «природного відбору», тобто призначення на генеральські посади тих старших офіцерів, що показали себе. Не слід робити з генеральських лампасів фетиш, коли мова йде про долю Батьківщини.

3. І, нарешті, про російське вторгнення. Нам кажуть: росіяни кинули на Донбас підрозділи ЗС РФ, і тому все різко ускладнилося.
Так, це проблема, і величезна. Але до чого у нас теоретично постійно готувалася армія – включно з підготовкою тих самих генералів на відповідних факультетах академії оборони? Ну не до АТО ж! А до війни в першу чергу із регулярною армією супротивника. Тобто – саме до тієї ситуації, яка і виникла саме зараз.
Погоджуюсь, приємного мало, але не треба робити вигляд, що на нас напали марсіани, питання протистояння яким вкрите мороком таємниці. У російських солдат така ж сама кров, як у російських найманців, їх відрізняє лише відсутність табличок на могилках. Не думаю, що відпрацювання алгоритму їх відправки до цих могилок є невирішуваною задачею.

Із доброго:
1. Одна з головних задач у Донецькій області – врятувати південний напрямок, не давши російським військам захопити Маріуполь. В РНБО сьогодні повідомили, що українські силовики вибудовують оборону на відстані 90 км від цього міста. Обіцяють, що у російських окупантів на цьому напрямку немає шансів.
Тут виникає два питання. Перше: наскільки достатньо підрозділи, що готуються до оборони (а це, в основному, Національна гвардія), забезпечені важким озброєнням? Друге: за нашими прогнозами, штурм Маріуполя може йти не лише на сухопутному театрі, але й з моря. Тут ми маємо лише сили прикордонників з їх катерами (кораблі ВМС з відомих причин з Чорного моря до Азовського не перекинути). Чи готові наші сили захистити узбережжя? Сподіваємось, військове керівництво передбачило ці моменти.

2. Рішення про введення нових санкцій Заходу проти Росії буде прийняте протягом кількох найближчих днів.
Загальний настрій Європи вселяє оптимізм. Німецький лідер А.Меркель заявила, що санкції проти Росії необхідні, не дивлячись на їх негативний вплив на економіку Німеччини. (До речі, якщо судити по західним ЗМІ, Ангела Хорстівна знов розлюбила Путіна, із-за чого гріх сумувати). Прем'єр-міністр Великобританії Девід Кемерон заявив, що присутність російських військових на території України «необґрунтована і неприйнятна». Традиційно підтримало Київ і керівництво Польщі. А голова Єврокомісії Ж.М.Барозу і взагалі вражений заявою Путіна про те, що якщо він захоче, то «візьме Київ за два тижні».
Тут бачимо дві слабких ланки. По-перше, веселі хлопці з ОБСЄ, які мимрять, щось про те, що їм важко підтвердити захід в Україну російських військ (ну то ясний день: раз вже у вас вистачає мізків лише для сидіння на парі пунктів пропуску на кордоні, краще мовчіть і не розписуйтесь за весь україно-російський кордон).
І дуже жадібні, але не надто розумні керівники Кіпру, Угорщини, Словаччини та Чехії, що трусяться через збитки більш, аніж за безпеку на континенті. Тим більше, що Чехія та Словаччина самі відчули від Гітлера те, що нині Путін робить з Україною. Могли б краще пам'ятати уроки історії. На додачу питання: про яку довіру України до цих країн-сусідів може йти мова у історичній перспективі? Відповідь очевидна.