На Волині копали рів біля хати, а знайшли останки німецького солдата

Житель села Копачівка Рожищенського району Анатолій Семенюк і його дружина Лариса Сахарова от уже кілька днів не можуть оговтатися від шоку. Звичний ритм життя їхньої сім'ї порушився на початку цього тижня, коли, копаючи рів біля хати, знайшли череп німецького солдата. Шок у подружжя став ще більшим після новини про те, скільки часу треба чекати, щоб відповідні служби забрали людські останки з їхнього подвір'я. «Якщо буде така можливість, приїдемо до вас через два тижні, - почули спочатку. - Хіба вони вам заважають?».

Все почалося з газової труби, яку треба було прокласти до будинку. Хоча помешкання було газифіковане давно, відповідні служби чомусь аж тепер знайшли недолік у проекті і змусили тягнути трубу іншим шляхом. Новий маршрут проходив по периметру подвір'я якраз біля собачого вольєра. Копати рів допомагав Анатолію друг його сина - Вадим Кашуба. Поки молодий чоловік працював лопатою, Анатолій поїхав у магазин за продуктами на обід. Там його застав дзвінок Вадима.

Намагаючись триматися спокійно, він сказав, що наткнувся у рові на людський череп. Поруч з ним у землі лежала металева табличка з прізвищем Хофер, гудзик з вибитим на ньому іноземним словом і половина металевого солдатського медальйона з номером військової частини. Такі медальйони носили на шиї всі німецькі солдати. Після смерті їх розламували навпіл. Одну частину залишали на тілі небіжчика, іншу прикріпляли до особової справи.

По приїзду додому Анатолій викликав міліцію і священика. Міліціонери задокументували всі знахідки і поїхали назад. Подружжя залишилося наодинці з останками, не маючи уявлення, що ж робити далі. Хоча над кістками німця сільський священик прочитав молитву, сусідство з небіжчиком все одно було для них моторошним. Анатолій навіть змушений був купити пляшку горілки - пом'янути покійного, а заодно - заглушити неприємні думки.

Друга частина дня пройшла у пошуках організації, що займається військовими похованнями. Відправним пунктом стало німецьке посольство в Києві. Там подружжя дізналося, що захороненням солдат німецької армії в Україні займається Німецька народна спілка догляду за військовими похованнями. У посольстві дали телефони Київського і Західноукраїнського представництв цієї організації. Однак, у столиці лише чемно подякували за дзвінок, пообіцяли зателефонувати через годину, але до кінця дня так і не передзвонили. У Львові і взагалі прозвучало несподіване: «Можливо, приїдемо через два тижні. Чекайте. Хіба вони вам заважають?»

«Заважають - не те слово!» - мало не кричав у слухавку Анатолій. Тоді ініціативу взяла на себе дружина Лариса (до речі, її Анатолій привіз на Волинь із Москви). Маючи вдома комп'ютер з Інтернетом, через світову мережу вона знайшла телефони Червоного Хреста у Німеччині. Через годину після дзвінка за кордон до Анатолія зателефонували зі Львова. У Західноукраїнському представництві повідомили, що завтра в Копачівку приїде робоча група. Її співробітники заберуть знайдені останки та перевірять обійстя на предмет інших захоронень. Щоправда, в кінці розмови знову ж вразили запитанням: «Скажіть відверто: чому ви так клопочетеся? Розраховуєте на винагороду?»

Тоді я по-справжньому образився, - обурився Анатолій. -По-перше, це ж солдат, нехай навіть ворожий. Його треба поховати по-людськи. По-друге, невже хтось думає, що так легко жити поруч із кістками? Можливо, інший на моєму місці не переймався б. Я так не можу. Вже чотири дні минуло, з голови не йде думка: людина знайшла тут свій останній спочинок, а я шість років ходив по ньому, коли носив собаці їсти, музику в машині вмикав на всю потужність. Напевно, це гріх великий перед мерцем.

Утім, невдоволення представництвом швидко минуло, коли у середу в Копачівку прибуло троє членів робочої групи і почалися активні розкопки. Зволікання з виїздом на Волинь керівник групи Мирон Старко пояснив тим, що проблема виникла через назву села. У відомостях Німецької народної спілки Копачівка ніде не значилася як місце більш-менш чисельного захоронення солдатів німецької армії. Натомість у Рожищенському районі згадувалася інша назва - Бейнарівка, де мало бути поховано дванадцять солдат. Те, що Бейнарівка якраз і є старою назвою цього кутка у Копачівці, вияснили пізніше. Як тільки це стало зрозуміло, експедиція вирушила на Волинь. Присутній на розкопках колишній голова сільради Костянтин Гузар підтвердив, що в лісі через дорогу дійсно є два німецьких поховання. А по сусідству з хатою Анатолія Семенюка у війну був німецький госпіталь.

Мирон Старко також пояснив прихований сенс запитання про винагороду. Виявляється, окремі спритні люди зробили перепоховання німецьких солдатів своїм бізнесом. З допомогою іменного солдатського медальйона через Інтернет знаходили адреси родичів загиблого, зверталися до них із пропозицією... купити останки свого предка за 5 тисяч євро.

Два дні працювала робоча група на розкопках у Копачівці. Поруч із першою могилою знайшли ще дві. Найбільше клопоту було із третім захороненням. Воно виявилося аж під асфальтовим покриттям подвір'я. Щоб дістатися до нього, працівникам довелося робити підземний тунель. Знайдені останки робоча група забрала із собою, щоб відвезти їх у село Потелич Жовківського району Львівської області. В цьому місці от уже 15 років діє Військовий збірний цвинтар, де поховано 13 тисяч німецьких солдат. Після кожного нового перезахоронення предс тавництво надсилає родичам загиблих солдат повідомлення з координатами могили (блок, ряд, місце на цвинтарі) та запрошенням відвідати місце захоронення.

Інше питання, коли повернуть втрачену душевну рівновагу Анатолію з Ларисою. Цей будинок вони купили шість років тому, не підозрюючи про існування «сюрпризів». Попередні власники хати ні словом не обмовилися про можливі захоронення. Мабуть, самі про них не знали. А між тим, одразу після переселення Анатолій був за крок від того, щоб знайти останки. Збираючись асфальтувати подвір'я, попросив бульдозериста зняти навколо хати шістдесят сантиметрів грунту. Однак, після подій цього тижня господар планує перекопати всю землю навколо хати. Каже, тільки тоді зможе заспокоїтися і жити, як раніше, коли священик проведе всі відповідні ритуали.