Редван Зекір’яєв: “Лучани – прекрасні люди”

Редван Зекір’яєв понад 30 років мріяв потрапити до Луцька – відтоді, коли подруга його тітки подарувала листівку із написом «Луцьк 1982». Вона так яскраво описала місто і людей, які живуть у ньому, що хлопчик захотів приїхати сюди. «Такий же гостинний народ, як в Узбекистані,» - сказала тоді вона. Мрія здійснилася. Щоправда, обставини, які спонукали вже дорослого чоловіка їхати до Луцька, були не зовсім приємні. 2,5 року тому він одним із перших став свідком окупації Криму російськими військами.

26 лютого 2014 року серед ночі у Керч одна за одною в’їжджали колони військової техніки без номерних знаків. «Спочатку я подумав, що це відбуваються навчання воєнно-морського флоту. Але за першою колоною прямувала друга, з БТРами і КАМАЗами. А вранці, приїхавши на переправу, я побачив українських прикордонників, які ще з ночі лежали на асфальті вниз головою. Запитав у них, що відбувається. Ті відповіли: «Захоплення Криму...»...»

Редван Зекір’яєв згадує ті події з найменшими подробицями. Захоплення рідної землі – болюча тема для кримського татарина. Свого часу радянська влада депортувала його родину до Узбекистану. Там він і народився. Лише в 90-ті роки, по завершенні 10-річного навчання у школі, його сім’я повернулася до Криму. Перед татарами тоді були зачинені всі двері. Працевлаштуватися на державну роботу було майже неможливо. Тому більшість пішла у торгівлю, на базар. А Редвану несподівано пощастило. Його взяли у військовий оркестр, в якому він «відбарабанив» - у прямому розумінні цього слова - 1 рік.

Після цього ще орендував сільський клуб і влаштовував дискотеки для молоді. А потім із легкої подачі дядька-військового пішов служити в інженерно-саперні війська.

20-річному Редвану доручили командувати взводом із 25 солдатів, декотрі з яких були на кілька років старші за нього. Здобувати авторитет довелося жорстким методом. Він організував своїм підопічним екскурсію з практикою у дисциплінарному батальйоні. «Ті солдати досі до мене звертаються на «ви». При тому, що їх спочатку називали найгіршим взводом у танковому батальйоні. Насправді я їм завжди допомагав, захищав і ніколи на них «не стукав».»

На військовій службі  минуло 24 роки життя. Незабаром Редван сподівається змінити статус із військового запасу на пенсіонера. У Луцьку він досить активно представляє громаду кримських татар-переселенців. І хоч у нашому місті зараз проживає лише 4 їхні родини, не помітити їх важко.

Починати все спочатку татарам не вперше. Вони не бояться будь-якої роботи. Готові господарювати. Аби було де. Усі вони – мусульмани. У Луцьку поки що немає не тільки вільного житла, але й храму, де б вони могли здійснювати свої молитовні обряди. Донедавна була проблема і з похованням. Довелося везти померлого аж до Львова. Після цього випадку татари звернулися до місцевої влади і на міському кладовищі у Гаразджі для мусульманських поховань виділили землю.

Попри труднощі і відірваність від рідної землі Редвану у Луцьку дуже подобається.

У Криму залишилася вся його родина. Там ростуть його 10-річна донька і 7-річний син. З дружиною розлучилися ще до окупації. Цьогоріч вона подолала свій страх перед невідомою їй досі Україною і таки привезла дітей побачитися з татом. Заодно і розвіяла міфи, що їх закладає у голови кримчан російська пропаганда. На власні очі жінка пересвідчилася, що тут, як би це абсурдно не звучало, але ніхто нікого не їсть і за спілкування російською мовою ніхто нікого не переслідує.

Редван Зекір’яєв сподівається, що період окупації закінчиться. І тоді він повернеться додому. А якщо ні, готовий лишитися у Луцьку. Про наше місто говорить з таким захопленням, якого й не всі містяни мають. Попри те, що одразу після приїзду з Криму його обмануло одне з місцевих агентств нерухомості, він каже, що лучани – прекрасні люди.

Текст Ірини Кунинець, фото – Любомира Безручка, а також взяті зі сторінки Редвана Зекір’яєва у мережі Facebook.