Снайперів брали живими і били сєпарів прикладом…

Вартівець Ігор Заікін одним із перших став на захист Батьківщини, коли в наш дім постукала війна. Нашому герою довелося побувати чи не у всіх найгарячіших точках на Сході України, серед них – Маріуполь, Попасна, Гранітне, Палополь…  Ігор розпочав службу в 3 окремому танковому батальйоні, був командиром танку, тож не раз доводилося зусрічатися зі смертю віч-на-віч. Та хлопець жартує, що танківстів кулі не беруть…

Про це повідомляє прес-служба "Варти порядку".

Сам купив каску і бронижелет…

Повістку отримав одним із перших, і без вагань пішов у військомат. За плечима служба ще в радянських військах, довелося побувати і на Кавказі, тому по інакшому я не міг.  Пішов у військомат, там дуже зраділи, дізнавшись, що я танкіст, старший сержант, бо ж на той час армії як такої ще не було. Я сам собі купив каску й бронежилет, а на другий день уже був у Старичах на полігоні. Танкістів там взагалі майже не було, більше – добровольців, які ще взагалі в армії не служили, а тут їм сказали: «Будеш танкістом». Підготовка була слабенька – нам дали випустити лише по кілька бойових снарядів, і то з місця. А в бою ж із місця ніхто не стріляє, самі розумієте. Хлопці ставилися до цього гумором.

Через місяць мене і ще п’ятьох строкових танкістів забрали в Десну готувати молодих. Там формувався танковий батальйон. Мене одразу запитали: «Будеш командиром танка?» Я розумів, що треба погоджуватись, а то поставлять ще якогось хлопця молодого та необстріляного, який з танка ще й не стріляв, тому погодився. Разом зі мною – навідник і механік – хороші хлопці.

Проїхав на своєму танку по всьому фронту…

18 жовтня нас направлили у Волноваський район, це на той час була друга лінія оборони. За два тижні розвернули на південь – під Маріуполь. З перших днів там ми потрапили на передову.

Після 20 січня наш батальйон (31 танк) перекидали з місця на місце. Думаю, це робили для того, щоб створити шум – мовляв, наша сторона має танки. В той час «кіборги» покидали аеропорт у Донецьку, але позиції наші там лишилися, їх треба було тримати, викликаючи вогонь на себе. Трохи пізніше, з дев’ятої спроби, і вперше за участю наших танків ( їх було 3) була взята Бутівка. Потім прикривали Троїцьке, Дебальцеве. 10 квітня наш батальйон перекинули до Мар’їнки. Третього червня на світанку нас почали “крити”. Слава Богу, ніхто не постраждав.

На дембель я їхав з Артемівська на початку серпня. Забрали мене в запас, але при потребі (якщо оголосять військовий стан або, не дай Бог, танковий батальйон постраждає) можуть викликати назад, у свою роту.

Снайперів брали живими і били сєпарів прикладом…

Коли захопили Бутівку, серед полонених сєпарів трапився дідуган років за 60, який вбивав наших хлопців в аеропорту. Він казав, що воює не проти нас, а проти цієї влади. Багато в кого з полонених – тюремні наколки (ми ж їх до трусів роздягали). От вони воюють за обіцяну високу зарплату, бо це найстабільніша мотивація. По факту, їм майже не платять, тому більшість там мародерить. А ідейних мало.

Одного разу теж довелося брати сєпарів, як то кажуть голими руками. Щоб заховатися від нас, вони забігли в якесь велике і темне приміщення. Посередині довгий коридор, а по обивдва боки кімнати і темно хлч око виколи. Заходжу в одну, другу – нікого. Заходжу в третю і десь інтуїтивно відчуваю, в якому кутку він сидить. Один удар прикладом від автомата і він наш.

У хлопців після війни загостерене почуття справедливості, тому й йдуть у «Варту порядку»…

Після війни життя зовсім відрізняться від того що було раніше. По іншому починаєш дивитися на речі, намагаєшся бути корисним і тут у мирному житті. Після демобілізації складно було увійти в нормальну колію. Я пішов працювати вантажником на ринок. А коли ввечері йду на патрулювання з «Вартою порядку», то не лишаюся сам на сам із думками, а відчуваю, що працюю пліч-о-пліч із професіоналами. Ми команда і робимо хорошу справу – захищаємо рідне місто.