Петро Сватко. Чоловік, який йшов крізь вогонь

Лучанин Петро Сватко врятував не одне життя. Йому доводилося виводити людей із палаючих будівель, виїжджати на пожежі високого рівня небезпеки. Одного разу він сам ледь вцілів, мало не потрапивши у піч цегельного заводу. Зараз йому лише 58 років і він уже давно пенсіонер. Бо після відрядження у чорнобильську зону почав втрачати свідомість.

У дитинстві пан Петро мріяв бути геологом, вивчився на токаря й електрика, але життя привело його у пожежну службу. Причому, для цього довелося вступати у партію. За радянських часів це була обов’язкова вимога. Тільки коли став кандидатом у партійні члени, його допустили до служби. Починав у частині, що на вул. Грибоєдова.

Він пам’ятає, як на риббазі стався витік аміаку, як горів КРЗ, а на цегельному заводі під час гасіння пожежі під його ногами провалився дах. Тоді мало не полетів у розжарену піч. Врятувала сокира, яку встиг вийняти з-за поясу і зачепитися нею.

«За Союзу дуже часто вистрелювали телевізори «Електрон», - розповів пан Петро. – Але найбільше пожеж завжди було на свята.» Однієї новорічної ночі він знайшов у квартирі, куди пожежні виїхали за викликом, трьох людей. Врятувати їх тоді не вдалося.

Пригадує, як у Струмівці палії підпалювали по черзі 7 скирд сіна. Одну за одною. Щойно пожежні поверталися після гасіння в частину, як надходив новий виклик. І вони їхали назад. Це тепер технічні можливості дозволяють вирахувати жартівників. А раніше це було надзвичайно складно, виклики надходили і з вуличних таксофонів, з яких міг зателефонувати будь-хто. Якось пожежних викликали на нинішню вул. П’ятницька гірка. Приїхали, а будинок із вказаним номером не знайшли. Бо такого не було. 

2.1

Під час пожежі у багатоповерхівках завжди складно евакуювати людей із верхніх поверхів. Ліфтом тоді користуватися заборонено, оскільки будь-якої миті може статися замикання й вони опиняться у пастці. Пожежною драбиною також не всі наважуються злазити, особливо старші. Тоді пожежні їх виводять сходами у під’їзді.

«Необхідно намочити ганчірку і прикрити нею обличчя. Важливо не наковтатися диму. Бо кілька таких вдихів – і людина може втратити свідомість. А в задимленому приміщенні її важче знайти,» - розповів пан Петро. Діти під час пожеж завжди ховаються в усіх закутках. Їх виймають і з шаф, і з-під ліжка.

Води у пожежній машині вистачає на 10-12 хв. Якщо нема звідки поповнити, доводиться повертатися в частину. І раніше такі випадки були непоодинокі. А бувало, що й телефонували серед ночі у «Луцькводоканал» і просили збільшити тиск води, бо не могли набрати у цистерну, пригадав він. 

Робота у пожежній службі панові Петру дуже подобалася. Він і не полишав би її, якби не погіршилося здоров’я. Хвороби почали дошкуляти після відрядження у чорнобильську зону 1988 року. Тоді йому було 30.

«Заїжджаєш - стоять знаки «радіація». Трохи моторошно, але ми тоді ще не усвідомлювали всієї небезпеки. Зі мною були хлопці по 20 років, які там ходили рибу ловити.

Ми несли бойову службу. Виїжджали на пожежі, у нас відбувалися заняття на самій станції. Однієї пожежної техніки там було як від РАГСУ до ЦУМу, дуже багато.»

У чорнобильській зоні часто горіли ліси. Якось у ядерному хранилищі поблизу четвертого енергоблоку замкнув світильник, було велике задимлення і люди звідти почали втікати, а військові пожежних не хотіли пускати на місце події. Мусили розбиратися.

«Коли я працював диспетчером і в мене була вже остання вахта у Чорнобилі, під час запуску після планового ремонту здетонував 3-ій енергоблок. Я зателефонував у Київ, повідомив у всі служби. Одразу поз’їжджалися всі, в т.ч. і з КДБ. Якось зупинили блок. Після цього прийшов кдбіст, вирвав із журналу реєстрації подій листок і сказав, що нічого не було, що я нічого не писав.»

На той час у чорнобильській зоні ще жили люди. Позалишалися переважно бабусі й дідусі. Під час пожежі в одному з найближчих сіл із будинків вийшли 3 жінки і 4 чоловіки. Вони розділилися і жили у різних хатах, тримали там худобу. Казали, що у свої 80 літ вже не мають куди їхати.

Відрядження у Чорнобиль тривало півроку. І цього виявилося цілком достатньо для того, щоб підірвати своє здоров’я. Пан Петро має інвалідність і зараз може виїжджати хіба на дачу або на зустрічі з іншими ліквідаторами. Одна з таких має відбутися 14 грудня – у День вшанування лівідаторів наслідків аварії на ЧАЕС.

4.1

У нього є медалі й почесні грамоти. Він часто зустрічається зі школярами й розповідає їм про той період свого життя. На стендах у рятувальників Петра Сватка не раз бачили і рідні внуки. 6 років тому вся родина боролася за життя старшого, коли у нього медики виявили пухлину. На щастя, операція була успішною.

Нещодавно пан Петро звернувся до Європейського суду з прав людини. Бореться за свою пенсію. Він виграв усі суди в Україні, але їхні рішення не виконуються. Чоловікові досі платять мінімальну пенсію, хоча, згідно із законом, мали б давати «чорнобильську».  

Він завжди доброзичливий й усміхнений. Попри те, що йому непросто.

Текст і фото Ірини Кунинець.

При передруці матеріалу є обов’язковим посилання на « 0332.ua. Сайт міста Луцька».