Олег Точинський: «Важливо любити навіть тих, хто тебе ненавидить»

Його шлях до церкви розпочався у 15 років. Тоді Олег Точинський уже навчався у недільній школі, цікавився церковним життям. Каже, що для нього відкривався новий, надзвичайно захопливий світ, який за відчуттями був дуже близьким. Тож не дивно, що нині, у свої 27 років, отець Олег є кліриком Волинської єпархії УПЦ, членом єпархіальної ради, кліриком храму Трьох святителів, що на вул. Дубнівській у Луцьку. Його роздуми про людське життя, спокуси, спокути, людську гріховність і ворожість, про християнство в цілому і Різдво зокрема наповнені мудрістю.

Розуміння людської слабкості, бо сам є людиною, але не виправдання і не осудження. А прийняття і постійна праця над собою – ось що стало лейтмотивом нашої розмови зі священиком упереддень Різдва.

«Ніколи не можна бути упевненим на 100%, що я досконалий і не впаду. Насправді всі люди помиляються і падають. Але завжди є можливість піднятися. Адже «не той правильно живе, хто не падає взагалі, а той, хто падає і знаходить сили піднятися,» - вважає отець Олег. - У людей є безліч можливостей виправитися. Помилки трапляються. І спокуси бувають такі, які доводять до гріха. Але наше завдання – визнати провину і виправити її.»

«...І визволи нас від лукавого...» - звертаємося ми до Бога у молитві «Отче наш». Якщо наше звернення щире і глибокодумне, то це фактично і є профілактика від спокус. А без них наше життя неможливе.

«В усіх бувають спокуси. Вони – різні і в кожного свої. А боротьба з ними забирає великий етап життя». І якщо з дрібними спокусами можна впоратися, то з великими допоможуть лише піст і молитва, переконаний священик. Коли чогось дуже хочеться, але цей плід є забороненим, отець Олег радить зупинити своє бажання, поміркувати над ним, а потім почати поститися і молитися. Як правило, саме тоді це буває надзвичайно важко робити. І в час боротьби зі спокусою стаються ще одні випробування. Але важко не означає неможливо. Все залежить від того, чи маєте ви мету. Кожен крок до неї – це іспит.

Олег Точинський 6 років був настоятелем Свято-Георгіївського храму у селі Кутрів Горохівського р-ну. Каже, що прихожани у селі і в місті різні. Вони по-різному сформовані духовно і живуть у різних життєво-географічних обставинах. У селі люди багато працюють. Їхній день починається раннього ранку. Вони порають худобу і загалом господарство, а потім ідуть до храму, знаходять сили ще й для цього. І кожен знає один одного, а парафія – як одна сім’я.

У місті людина може йти повз, почути службу у храмі, зайти і поставити свічку. Зайти і піти. Містяни не завжди знають один одного. І не завжди знаходять час для церкви.

Але завдання священика – проповідувати. В селі чи в місті – не так важливо, переконує отець Олег. «Ми – як в армії: куди пошлють, туди і їдемо. В нас у церкві місце не купують,» - відповів він на моє запитання про це. Й аргументував: «Бо не буде щастя від того. Жодного морального задоволення не буде, коли знатимеш, що ти собі місце купив. Більшість випускників нашої семінаріїї приходами не перебирає.»

Християнство як ідея – досконале, переконаний священик. А як люди його перефразовують – це вже інша справа. «У суспільстві сьогодні переважають політичні емоції. Людина церкви не має права виголошувати те, що провокує ненависть. Ми живемо в одній країні. При цьому можемо мати різні переконання і різний колір шкіри. Але нас об’єднує одна держава. Тут ми працюємо. Тут виховуємо своїх дітей. І ті, хто провокує конфлікт, лукавлять. Бо це не заради миру. Мир - та цінність, якої нам сьогодні не вистачає. Але мир не у тому, щоби знищити інакомислячих. І важливо любити навіть тих, хто тебе ненавидить.»

Отцю Олегові часто доводиться бачити, як люди приходять до церкви, ставлять свічку і плачуть. Через сльози виходять глибокі душевні переживання.

«Душевний неспокій нічим не заміниш. Можна пити, гуляти, підсісти на голку. Але коли залишишся сам-на-сам, зрозумієш, що все це не працює. Душевний спокій у земному житті дуже важливий. Отримати його можна через молитву. Але іноді до Бога заважає звернутися гордіть чи впертість...

І пекло – це не місце, де котли киплять. Це нескінченний докір сумління, який вже неможливо виправити,» - вважає священик.

«Якби сьогодні хтось сказав: «Віддай свою дитину – і припиниться війна», чи багато людей погодилися б?» І це не міряння силами людськими і божими. Постать Ісуса Христа – надважлива у розумінні любові Бога до людей.

На переконання отця Олега, Різдво – то лише етап. Свято Ісусового воскресіння більш значиме. Але без одного не було б іншого. Народження Христа – велика радість. Віншуванням і піснями ми прославляємо Його. Тож, впускати колядників чи не впускати – справа особиста кожного. А священик завжди впускає. І малих, і дорослих. Бо вони таким чином долучаються до прославляння Бога та Його сина.

Він і сам любить колядувати. Цього року разом із хором «Святвечір», заснованим настоятелем храму Трьох святителів Сергієм Дембовським, поїде домівками друзів, родичів, прихожан. Це гарна щорічна традиція.

«Спи, Ісусе, спи» - улюблена колядка отця Олега. Каже, що в ній не просто слова, а й глибокий зміст. А взагалі у різдвяному репертуарі хору – незвичні колядки, яких не завжди почуєш і які далеко не всі знають. Одна з таких, наприклад, - «Народився Бог на санях».

Відзначання Різдва – сімейна традиція, коли всі йдуть до храму, збираються за святковим столом, колядують. І сім’я священика – не виняток. Олег Точинський розповів, що ріс у звичайній родині, не глибоко віруючій. Але його життєве рішення вплинуло на всіх рідних. У тому числі на дружину, з котрою познайомився у часи навчання в духовній семінарії. Разом вони виховують трирічну доньку. Разом тепер ходять до храму.

 Текст Ірини Кунинець, фото надані Олегом Точинським

 При передруці матеріалу є обов’язковим посилання на « 0332.ua. Сайт міста Луцька».