Волинянин 70 літ грає на дзвонах

Івану Сороці із села Липне Ківерцівського району 82 роки. Сімдесят з них він грає на дзвонах. Ще й сьогодні вибирається дерев’яними сходами на дзвіницю місцевої церкви. Щоправда, тільки у великі свята – на Великдень або ж на престольний празник села – Михайла.

Про це "Вісник і Ко".

– Коли перестаєш дзвонити, руки забувають. Це як музикант: постійно треба грати, – любовно торкаючись церковних дзвонів, розповідає майстер. При цьому очі його молодіють.

Сьогодні Іван Юхимович і не згадає, коли вперше піднявся на цю дзвіницю. Давно то було, у війну. Каже, що при німцях у церкві службу правили. Тоді дзвіниця була відкрита три дні на Пасху – дзвони скільки хочеш.

– Староста подзвонить, покличе людей на службу, а тоді вже діти туди вибігають. Так я бігав дзвонив і сам навчився. Для того, щоби дзвонити, треба мати не тільки слух, а й почуття ритму. А в нас у роду всі музикальні були… Хоч ніде і не вчилися спеціально.

Навіть за радянської влади Іван Сорока не переставав ходити у храм, хоча робити це було ой як трудно. 

– Комуністи не давали дзвонити, на Великдень кругом церкви ходити.  Вчителі всеньку ніч чергували, щоб, бува, яке дитя на службу Божу не прийшло. І завше трактор пускали за церквою поле орати, щоб гуркіт стояв сильний. Але люди все рівно приходили. Ну і я дзвонив.

Найбільше болить старому дзвонареві, що не має у липненській церкві справжніх хороших дзвонів.

– До войни у селі було два великих гарних дзвони. Але куди вони поділися – ніхто не знає. Одні кажуть, що на могилках закопали, щоб не найшли, другі – що біля церкви. Я зробив штиря, кругом слід у слід коло храму все перештирхав – не знайшов. Був один старий дядько, то він якось розповідав, що наші дзвони волами на цуманську станцію завезли на переплав на патрони. Оці дві рельси, – показує рукою, – з’явилися після війни. Ковалі наші зробили.

Бачите, одна довша – грубшим голосом грає, коротша – тонко-дзвонко… Потім пару дзвонів привезли, так один  розколотий – звуку нема. Старий батюшка казав, що комуністи спеціально його били, щоб розбити. Не вийшло. Так і висить тут просто так. А в 70-80 роках староста дістав ще два дзвони. Так от і дзвонимо у них і в рельси.

І хоча на зауваження, що найбільша цінність не у дзвонах, а у дзвонареві, лише посміхається, каже, що хотів би ще побачити, як на дзвіницю піднімуть нові дзвони. Задоволення це, треба сказати, нині дороге. Але у Липному готові обміняти старі, надколоті, на нові.