Марія Заньковецька: "Цим сльозам має повірити вся Україна..."

12 січня 1923 року, тобто 94 роки тому,  Постановою Ради Народних Комісарів «Про вшанування сорокарічної сценічної діяльності Марії Заньковецької» знаменитій українській театральній актрисі присвоїли звання «Народної артистки УСРР» та надали збільшену довічну пенсію.

Матеріал про це подає видання Ukrainian People Magazine.

Тотальне і всеохопне поглинання української культури російською протягом кількох століть зручніше й тверезіше буде називати геноцидом. У період свого становлення український театр зазнавав настільки нищівних утисків і  заборон з боку імперської влади, що інакше, ніж геноцидом, це й не назвеш. Однак історію завжди рухають одиниці – сильні й непересічні особистості, здатні створити противагу навіть найстрашнішим реаліям. Марія Заньковецька – персона настільки знакова для українського театру, що переоцінити роль цієї актриси в його становленні не те що важко – практично неможливо. Можна тільки недооцінювати…

“Якесь прокляття”, – хитала головами родина, дивлячись, як Маня співпереживає гірким сльозам знедоленої наймички. А Маня тим часом присягалася собі: “Цим сльозам має повірити вся Україна…”

... голос Миколи Садовського – фундатора й корифея українського театру, брата Івана Карпенка-Карого, Павла Саксаганського, Марії Барілотті, одного з чотирьох славнозвісних Тобілевичів, із яких і почався український професійний театр.

З чоловіком-офіцером довелося розлучитися – пережила, витерпіла. Осуд родини, яка тепер не хотіла з нею знатися, теж. І нарешті – страшну церковну єпитимію: до того, як знову вступити до шлюбу, Марія мала відбути сім років у монастирі. До монастиря не пішла – вибрала сцену. З Миколою Садовським жили невінчані, без “Божого благословення”.

Український театр ледве борсався в пазурах імперського монстра. Повсякчасна сувора цензура.  Говорити зі сцени про життя української інтелігенції, а тим більше про політику, було категорично заборонено. 

 Сучасники пишуть, що вона ніколи всерйоз не цікавилася політикою, але для свого народу зробила не менше, аніж найзапекліші революціонери. Саме завдяки їй, уперше за всю історію, зі сцени Київського театру почули українську мову.  А в Петербурзі Заньковецька змогла досягти речі й узагалі неможливої – використавши весь вплив, який у неї був, заручившись усіма можливими й неможливими протекціями, вона добилася дозволу виступати на професійній сцені для українських труп.

Її акторська майстерність була понад і над будь-якими сумнівами й оцінками. Сила того таланту залишала далеко позаду й бідність репертуару, і позірну одноплановість деяких ролей, і загальну вузькість дозволеного діапазону. Її Ганнусь, Оксанок та Марин імперські критики возводили в ранг трагічних Есхілівських та Софоклівських героїнь, нервово перепитуючи себе: “Эта Заньковецкая – украинская актриса или актриса вообще?” Імперія не полишала надії зробити Марію Заньковецьку актрисою “вообще”, буквально осипаючи її щедрими пропозиціями поміняти українську сцену на російську. Заньковецьку було годі вблагати: “Моя Україна надто бідна, щоб її покинути…”

Вона не потребувала іншого визнання, вона не хотіла іншої публіки.  “Своє рідне владно кликало до української сцени, до її скорбот і молитов”, – зізнавалася Заньковецька.  Її творче життя цілком можна назвати і довгим, і щасливим, на відміну від особистого.

В останні роки відмовлялася від ролей. Була переконана, що вчасно піти – це велике і многоцінне вміння. Для бенефісу вибрала кілька уривків зі свого улюбленого репертуару, – згадувала пізніше художниця-емігрантка Катерина Антонович. У залі була справжня істерика, глядачі плакали. Схиливши голову набік, Марія Заньковецька стояла під рампою й протягом шести годин слухала привітання й овації. Того ж вечора вона першою в історії України отримала звання Народної артистки. Перша народна, – здавалося б, це так знаково, так багато. Тільки не у випадку Марії Заньковецької – для її подвижництва й безмірного таланту всі нагороди будуть замалі.