Наш Максим загинув не за город і не за дачу - Він віддав життя за Україну (ФОТО)

Сьогодні Луцьк не такий. Сьогодні небо не таке і на душі зовсім не так. У маршрутному таксі не грає музика, на території міста приспущені Державні Прапори із чорною стрічкою – Луцьк у скорботі.

На Театральному майдані потрохи збираються люди, і мало не кожен несе в руках парну кількість квіток. Здається, Свято - Троїцький собор вже втомився збирати в своїх стінах сльози і біль людських душ.
Сьогодні, 22 лютого, у храмі знову людно, а поблизу стоять вінки та оберемки квітів, обмотаних чорними стрічками. Зовсім недавно тут плакали за Господарем, а сьогодні тут же ллють сльози за Героєм, який відважно захищав наше із вами життя.

Близько тисячі людей зібралося поблизу собору, щоби подякувати бійцю Максиму Гринчишину, котрий 2 дні тому загинув на Сході. Будучи на передовій, він виховував кожного бійця і ціною свого життя боронив нашу Україну. Мало не кожен лучанин, схиливши голову, слухав заупокійну літургію, а опісля присутні, затамувавши подих, прислухались до кожного слова Луцького і Волинського митрополита Михаїла, який у своїй проповіді нарікав на лютого безжального ворога, з яким і досі ведуться перемовини.

«Наш Максим загинув не за мамин город і не за татову дачу. Він зробив найбільший в житті подвиг, він віддав життя за цілісність України», - почав свою проповідь отець Михаїл.

Як тільки тіло Героя винесли на Театральний майдан - безліч лучан стали на коліна та прихилили голову, аби віддати шану бійцю.

Коли ж до мікрофону підійшла вбита втратою мати Максима, усі, зі сльозами на очах, почули крик материнської душі. Голос жінки був настільки слабким і тихим, що чути було лише одну єдину фразу: «Зробіть щось! Владо, зробіть щось!».


Знайшов у собі сили звернутись до присутніх і бойовий побратим загиблого бійця – Сергій Гоч, який відразу зізнався, що не буде багатослівним, оскільки про втрату друга йому говорити дуже важко.

«Ми їли, сміялись, воювали, мріяли про щось. А потім він пішов на завдання і куля снайпера його забрала. Просто взяла і забрала. Він був справжнім товаришем, ніколи молодих не посилав перед собою і старався йти першим. Було по-всякому: були і суперечки, але у них була якась істина. Він старався, щоби бійці повернулись додому, щоб вони були живі і здорові, щоб обіймали своїх дітей, раділи їм. Макс був справжнім офіцером, таких зараз дуже мало. Ми всі його пам’ятатимемо. Він був молодим, але для нас завжди був старшим. Ми розповідатимемо своїм дітям про нього. Він воював не за гроші, він воював за те, щоб над нашими з вами головами було мирне небо», - давлячи у собі біль, сказав Сергій.


Промову-заклик також виголосив брат Максима - Дмитро Літушко. Хлопець закликав об’єднатись проти ворога, щоб припинити смерті. Також на емоціях Дмитро нарікав на владу, яка нічого не робить для того, щоб припинити кровопролитну війну.

«Люди звикли до смертей, люди байдуже сприймають той факт, що, захищаючи Україну, помирають ні в чому невинні хлопці. Так звані «олігархи» з року в рік сміються з нас. Вони сміються з мене, з вас, зі всіх. У них немає нічого людського. А вони сміються тому, що будь-яка наша спроба, типу Майдану, ні до чого нас не призводить. На майдані були одні люди, а владу обирали зовсім інші люди.Ми говоримо, що йдемо в Європу, а самі, склавши руки, сидимо і чекаємо. Та з такими темпами ми хоч би живі залишились. Ми можемо дійти до того, що після нас ніхто  не залишиться», - резюмує Дмитро.

Похоронна процесія рушила від Театрального майдану на Київський майдан. А звідти Максима Гринчишина повезли на кладовище села Гаразджа, де на Алеї почесних поховань попрощаються із тілом бійця тепер уже назавжди.


Скільки ще триватиме війна – питання, яке хвилює майже кожного українця. Чи довго ще тектиме козацька кров – питання без відповіді. Найважче те, що коли повідомляють про смерть хлопців, майже кожне серце матерів розриває тривожне питання: «А чи не мій синок?». І як же до смерті боляче ховати рідну дитину…
Висловлюю щирі співчуття рідним та близьким Максима.
Слава Україні! Героям слава!
І, дивлячись на мирне небо, завдячую Герою.

Текст та фото: Анастасія Качина