Григорій Павлович: Нехай майбутнє покоління дасть гідну оцінку афганській війні

Для тих хто побував в Афганських горах він залишиться в пам'яті назавжди. Це неможливо забути, неможливо пережити…Голова Волинської обласної організації  ветеранів Афганістану Григорій Павлович не з розповідей знає про ту війну, бо на його  долю випало пройти її страшними дорогами.

- Григорію Григоровичу, пройшов вже чималий відрізок часу, як завершилася війна в Афганістані, чи вдалося все переосмислити, як змінилися Ваші погляди на події того часу?

- Минув вже майже 31 рік, як я був звільнений в запас, був час подумати, переосмислити. Так-от, що я хочу сказати, ми, солдати, з честю виконали свій обов'язок, а рішення командування не обговорюється. Політики та історики по різному трактуватимуть цю війну, це їх справа. Будь-яка війна - це смерть, кров і біль, а виправдана вона чи не виправдана -  це мабуть не нам судити. Надіюсь, майбутні покоління, читаючи історію, дадуть належну оцінку подіям того часу.

- Коли для Вас розпочалося випробування Афганськими горами?

- Випробування моє розпочалося в серпні 1984 року, коли я попав в Афганістан. Молодий, необстріляний, війни не бачив. Але Бог розпорядився так, що залишився живий, хоча багато товаришів доводилося відправляти в «цинку».

- Чи було страшно на перших порах?

- Не тільки на перших порах, там було страшно завжди. І той хто Вам говорив, що не боявся, не вірте. Там ми дякували Богу за кожен прожитий день. Бо кожного разу, коли був бойовий вихід, кожен знав, що може не повернутися, або тому гірше, залишитися калікою. Але згодом ти звикаєш, коли довго перебуваєш там і страх вже не такий, хоча до сотень смертей, які довелося побачити, звикнути неможливо. Цього не забути ніколи.

- Григорію Григоровичу, чи могли відмовитись від виконання інтернаціонального обов'язку?

- Мені колись один чоловік казав, що я нерозумний, бо пішов воювати в Афганістан, бо ж він, бачте, своїх синів не пустив. Та що було б, якби всі почали відмовлятись, тікати, відкуплятись? Тоді армія була не така, і обов'язком кожного справжнього чоловіка було служити в Збройних Силах, захищаючи свою державу, яка б вона не була.

- Чи часто згадуєте події того часу. Що довелося пережити?

- Таке неможливо забути. Намагаюся якнайменше згадувати жахіття тієї війни. Потрапив в Афган вісімнадцятирічним хлопчаком, і те, що бачив, закарбувалось в моїй пам'яті назавжди. Тільки листи з фронту, та й ті не завжди доходили, це було важко.

- Як воїни-інтернаціоналісти сприйняли наказ про виведення військ з Афганістану?

- Звичайно ми раділи, бо на той час вже всі розуміли, що це чужа війна, в чужій країні. Який був результат цієї війни? Сотні загиблих, поранених, покалічених, бо за всю історію, ніхто і ніколи не зумів завоювати Афганістан.

- Протягом тривалого часу Ви очолюєте дружнє братство афганців. Чим живе організація сьогодні і які напрямки роботи стоять перед спілкою?

- Афганське братство доволі сильна і потужна організація, і ми вміємо за себе постояти. Серед напрямків роботи найрізноманітніші – від забезпечення житлом до лікування та соціально-психологічної реабілітації. Ми не вимагаємо нічого більше ніж те, що належить нам по праву і згідно закону. А в нас намагаються забрати й той мізер що ми маємо.  Ми розуміємо, що державі такі люди як афганці, чорнобильці, АТОвці непотрібні. Але разом ми сила і рано чи пізно ми змусимо себе поважати.

- Григорію Григоровичу, як Ви вважаєте, афганська війна відрізняється від сьогоднішньої АТО?

- Звичайно відрізняється. Як можна воювати і торгувати з агресором одночасно? Нас вже півтора року обстрілюють, а наші хлопці змушені мовчати у відповідь. В Афганістані це б рахувалось військовим злочином. Раз ви послали їх туди воювати, дайте їм можливість це робити. Та я бачу, що з Києва там їм не добре видно, або вони просто не хочуть бачити того, що відбувається, або ж більше – це просто комусь вигідно.

- Багато воїнів-афганців сьогодні також воюють на Сході України. Хто із ввіреної Вам організації зараз перебуває в зоні бойових дій?

- Близько сімдесяти чоловік ветеранів Афганістану зараз продовжують свою війну на Сході України. Це кадрові офіцери, прості вояки, які бачили війну і знають як воювати.  Бо ж вони розуміють, що краще вони воюватимуть, ніж ті хлопчаки необстріляні.

- Що хотіли б побажати бойовим побратимам?

- Бути єдиними, бо поки ми єдині - нас не зламати.