Режисер-постановник – Петро Ластівка
Художник-постановник – Олександр Симоненко
Музичне оформлення – Петро Ластівка, Олександр Скоц
Асистент режисера – нар. арт. України Олександр Якимчук
Помічник режисера - Ігор Зінчук
Людині притаманно чогось хотіти, кудись дертися, щось комусь доводити. Та ж чи насправді це потрібно нам? Куди дійдемо, як бажання здійсниться? А, можливо, краще зупинитися?...
Заможний селянин Мартин Боруля, посварившись із поміщиком Красовським, затіває судовий процес, щоб довести, що він такий же дворянин, як і сам Красовський. Мрія стати вище, вагоміше цілковито поглинає героя, котрий з рештою за тією химерою втрачає здатність реального сприйняття світу, завдаючи болю оточуючим його людям.
Чи до борщу, чи на ніч...
Проступить гіркота, як сіль на сиваші...
Ліна Костенко
Чоловік сидить за письмовим столом. Руки на столі. В них благоговійно затискає якийсь предмет. Дивиться на нього молитовно і по-хазяйськи: ось воно, його омріяне, вісь досягнутого, звідти... Якби чоловік читав Метерлінка, він би, напевно, згадав синього птаха, перо якого тримає в руках. Але чоловік Метерлінка не читав. Він взагалі нічого не читав, окрім "бамаг", які шість років мандрують чиновницькими "маршрутами", аби нарешті Фортуна сказала: "Годі!". І тоді...
Чоловік цей -- відомий Мартин Боруля, який чекає утвердження у дворянському званні.
А вісник цієї довгожданності: дзвоник, такий самий, що ним пани викликають слуг. На цьому дзвонику сфокусовано всі надії, всі щасливі передчуття, все майбутнє, таке вже ось-ось, що... Дзвоник задеренчав. Тиша. Пан кличе: "Омеляне". Тиша. Розгніваний "уродзоний шляхтич" несамовито волає: "Омельку!" Спрацювало. Ой, не легко привчити тих хлопів до панського поводження!
Дуже смішний епізод. Їх багато, щедрим театральним блиском розсипаних по виставі Волинського обласного музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка режисером постановником Петром Ластівкою, як і належить справжній комедії. В його режисурі якось особливо поціновуєш воістину геніальну драматургічну вправність Карпенка-Карого. Давно вже звикли до того, що він класик, отже відійшли на пристойну дистанцію і поштиво складаємо шану або ж "осучаснюємо".
Який діалог: місткий, дотепний, завжди персоніфікований, на диво співрозмірний -- і сцені, як частина п'єси, і в п'єсі загалом -- повноводний, смачний! До честі волинян, вони не розгубили цього багатства.
Сміху багато, але чомусь крізь нього пробивається гіркота. Начебто й не бажано, але той рефлекс -- він, як тінь від предмета, освітленого сонцем.
Можливо, тому, що без штучних насильницьких притягань до сучасності п'єса Карпенка-Карого у своїй онтологічній основі болюче й навіть нав'язливо торкається нашого сьогодення. Смішна фанаберія, пиха, убогість мрій, неуцтво -- угноєння для сваволі чиновників. Боруля переймається проблемою "кохфію": "Як його п'ють і коли подають, чи до борщу, чи на ніч", -- і чіпляє "для престижу" якимось сільським умільцем намальованого "родового герба" на стіну. Боруля матеріального інтересу не має, тільки гоноровий (грошей, а вони в нього є, не кодує). І гроші ті природно так перетікають у бездонні кишені чиновників. Страшна й дотепна метафора -- концептуальна вісь вистави: Мартин Боруля піднімається височенними сходами, та кожному марші яких -- по чиновнику (це манекени). Ну, їм досить дарів від сільських щедрот. А от на вершині -- той, задля кого гроші "мандрують" за маршрутом кишеня -- рука. У фіналі примариться хворому й прозрілому Мартинові та "піраміда". Проступить, як на проявленій плівці, сумний і жорстокий підтекст веселої комедії: змарноване людське життя, самогубство душі, втрата самоідентифікації -- "А я вже й сам не знаю, чи я Боруля чи Беруля".
Олександр Якимчук особливо виразний саме у фіналі. І це дуже важливо, бо висвітлюється концептуальна побудова вистави. Полегшено зітхають позбавлені марнотних комплексів персонажі. Найперше Палажка -- жінка Мартинова (Людмила Дяченко). Переборюючи внутрішній спротив чинить вона все, як велить чоловік, "по-панському": і сукню блискучу декольтовану (!) вбрала і присідає, як пані, а оскільки іронія в палітрі емоцій Палажки відсутня, то ті "реверанси" їй навіть подобаються.
Омелько -- одна з найколоритніших постатей в усій драматургічній спадщині Карпенка-Карого. Адам Даценко, до честі актора, не підкреслює "концертності" ролі. Зосереджений, серйозний, з природнім поглядом на природні людські речі і природною оцінкою їх, він є ніби втраченим здоровим глуздом свого пана. Відомий діалог про вкрадених на ярмарку панських коней, а головне -- чоботи і кобеняк, що найсуттєвіше для Омелька, зіграно так, як має бути в українському театрі, в його очищеній від кіптяви часових нашарувань серцевині.
Корифей волинського театру Олександр Пуц достойно, як завжди, представляє розсудливого Борулиного приятеля Гервасія, роль, правду кажучи, невдячну.
Окремо -- про молодь, студійців-вихованців театру. Волинянам довгенько докоряли відсутністю в трупі молоді. Сьогодні молодь (уже актори) -- нова хвиля театру, його нове обличчя, хоча риси цього обличчя ще тільки формуються, набувають визначеності. Ігор Натанчук (Степан) дуже старанно виконує всі вимоги режисера. Якість похвальна для молодого актора, але, вірю, з часом здібний хлопець здобуде таку потрібну акторську незалежність, і його симпатичний „бовванчик" Степан набуде необхідного мистецького об'єму.
Дуже цікаво потрактовано і зіграно Іваном Зулуським наймита Трохима. Ця роль, яка зазвичай залишається у "другому ешелоні" і за обсади, й у виставі. Трохим Івана Зулуського -- це генетично визначений лакиза, але лакиза з... веселою, ще не спотвореною до гидливості вдачею. В його запопадливості (мізансценічно це підкреслюється буханням на коліна, як тільки пан чимось невдоволені) більше гумору, ніж страху. Він знає, що чинить. Не дурно ж саме Трохим ставить крапку у виставі: у "кабінеті" Мартина солодко спить у панському шматті, поклавши голову на отой недосяжний панський стіл.
Ірина Маслюк у милій, любимій акторками ролі Марисі, дочки Бурулиної, не виходить за межі, окреслені текстом, виконує все точно, але впізнавано.
І, нарешті, Сергій Єрмакович -- Микола -- найбільш цілісна з-поміж його мололодих колег робота. Хороша простота без простакуватості, щирість, уже мистецька, а не тільки вікова, переконливість позиції.
Ну а Націєвський, цей повітовий дон жуан із своїм відомим "Молодим гондольєром"? На жаль, ця колоритна постать сублімована в одній рисі: безпробудного п'яниці. А шкода! Й гітара так і залишилася бездіяльно притикнутою до стіни (артист Дмитро Мельничук).
Добре, що продовжено (поновлено?) традицію гастролей театрів західного регіону Спілки театральних діячів України. Сподіваємось побачити ще не одну виставу наших найближчих творчих друзів, а не витвори про інтимну гігієну жінок, які не личать історичним традиціям сцени театру ім. М. Заньковецької.
Світлана ВЕСЕЛКА