Сьогодні народилася єдина жінка-історик, яка отримала Державну премію України ім. Т.Г. Шевченка

98 років від дня народження Олени Михайлівни Апанович (1919–2000) , відомого українського історика, архівіста, дисидентки, лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (єдина жінка-історик, що є лауреатом цієї премії).

Працювала в Інституті історії України НАН України, старшим науковим співробітником Центральної наукової бібліотеки.

Наукові праці присвячено історії України ХVІ–ХVІІІ ст. (передусім, історії козацтва), книгознавству, історії науки. Автор багатьох наукових публікацій. За радянських часів зазнала утисків. Вона була одним із небагатьох істориків-науковців, хто мав мужність протистояти радянській міфотворчості та фальшуванню української історії.

Кожну з її наукових праць чекали з нетерпінням, читали-перечитували, передаючи з рук у руки.

В одному з інтерв’ю Олена Апанович зауважує: «Моя дата – 9.09. 1919. Ці чотири дев’ятки свідчать, що мені Богом дано дуже насичене енергією життя. Я якось, як кажуть, «состоялась», але в яких важких умовах! Я пригадала оце «Доба жорстока, як вовчиця» Олени Теліги. У моєму житті переломлювалися найстрашніші прояви не тільки моєї особистої долі, а взагалі долі нашої України і народу».

Її довге життя й дійсно, гідне грубезного роману чи екранізації. Батько Олени був залізничником, білорусом. З селян. Мати – полька, з шляхетського роду. У зв’язку з батьковою роботою сім’я постійно переїжджала. Після закінчення школи в Харкові, Олена у 1937 році вступила до престижного Інституту журналістики у Москві (Інститут журналістики при ЦК ВКП(б)). Провчилася лише рік – виш було розформовано. Після того повернулася до Харкова, закінчила Харківський педагогічний інститут, факультет російської мови і літератури. «Це було вже так природно – російська мова…», - згадувала не без гіркоти пані Олена.

Потім була війна, моторошні голодні поневіряння в евакуації – Південний Казахстан, Башкирія (Уфа), але завжди траплялися чуйні люди, котрі допомагали.

У 1944 році Олена Апанович приїхала в Київ. Відтоді і до кінця життя – киянка. Одразу ж почала працювати в архіві. Там уперше зіткнулася з темою українського козацтва – з евакуації повернувся архів коша Запорозької Січі.

На основі тих дивом уцілілих справ вона напише свою докторську дисертацію, присвячену темі Запорозького війська. З 1950 року працювала в Інституті історії, але коли дослідження козацтва стало табуйованою темою, «ідеологічним криміналом» - її звідти звільнили (по суті вигнали), майже рік вона ніде не працювала.

З великими труднощами Олені Михайлівні вдалося влаштуватися в рукописний відділ Центральної наукової бібліотеки ім. Вернадського. Її ім’я та наукові праці впродовж років було заборонено навіть згадувати. Лише в 1991 році наукова діяльність Апанович дістала офіційне визнання.