На Волині монастирі УПЦ Київського Патріархату не варті уваги?

З давніх-давен Волинь славиться як православний край. На території області розташовано чимало храмів і монастирів, які нині зараховують до пам'яток архітектури. Однак, попри свої величність і древність, не всі вони зараз мають змогу повноцінно функціонувати, оскільки більшості з них насилу вдається «зводити кінці з кінцями». І дуже часто це спричинено не занепадом православ’я чи зменшенням пожертв прихожан, а  саме конкретною державною політикою чи навіть ідеологією. До числа тих монастирів, які з певних причин лишаються поза увагою, можна зарахувати й жіночий монастир Свято-Різдва Христового, що у Володимирі-Волинському.

Цього року жіночий монастир Свято-Різдва Христового святкує свою десяту річницю з дня відкриття та освячення. За ці роки монахиням вдалося зробити чимало, тим не менше наразі невирішених проблем лишається більше, ніж достатньо.

Аби зрозуміти всю складність проблеми, необхідно зауважити, що вік самої споруди сягає 245 років. Крім того, монастир не завжди являв собою Божу домівку, хоча з самого початку (а це майже три століття тому) будівля закладалась як чоловічий монастир. Змінювалися епохи, політика та ідеологія. Змінювались і «господарі» будівлі. Так, свого часу розміщувалися тут школа, а пізніше – Будинок піонерів. І лише з 1999 року, за указом тодішнього Президента України Леоніда Кучми, архітектурні пам’ятки почали повертати їхнім справжнім «власникам». І вже у березні 2002 року Владика Яків відкрив і освятив споруду як жіночий монастир.

Наразі в монастирі облаштовано лишень частково перший поверх. Абсолютною пусткою та руїною лишається другий поверх, підвальне приміщення та частина першого поверху. А для того, аби приміщення повноцінно функціонувало, за словами намісниці монастиря матушки Марії (Ігнатенко), ще у далекому 2005 році (коли востаннє було проведено калькуляцію) необхідно було 12 мільйонів. На скільки ця цифра зросла наразі, матушка навіть приблизно сказати не може.

«Справа навіть не у грошах. Ми б і власними силами щось помаленьку робили б, але справа в тому, що не маємо на це право. Оскільки приміщення монастиря – пам'ятка національного значення, то воно потребує державної реставрації», - зауважує матушка, додаючи, що з 2008 року кошти на монастир не надходять узагалі, попри численні звернення до управління капітального будівництва та інших впливових інстанцій. На запитання, як монастирю допомагають вирішувати проблеми місцеві владці, ігуменя відповідає коротко: «Слава Богу, вони нам не заважають, а це  вже добре».

Має ігуменя Марія власну думку й з приводу того, чому на монастир не виділяються кошти. «На Зимнівський монастир щороку знаходять до п’яти мільйонів, а нам не виділяють. Ймовірно тому, що ми належимо до Київського Патріархату», - припускає монахиня.

Розповіла матушка ще про одну прикрість, яка спіткала черниць два роки тому. З метою економії тепла в монастирі старі деревяні вікна замінили на нові пластикові. Однак, як згодом зясувалося, партія виявилася бракованою, а тому сніг чи дощ, які проникали через вікна до кімнат, змушували монахинь все одно утепляти та додатково обігрівати приміщення. Так, у монастирі доставили електричні обігрівачі, оскільки газового опалення не вистачало, а постійна надмірна вологість спровокували утворення грибка, якого досі ніяк не вдається знищити.

Та попри всі негаразди, черниці намагаються довести саме приміщення й територію довкола, так би мовити, до ладу. Так, монастир, який донедавна розташовувався невідомо на чиїй землі та невідомо на яких правах, вдалося офіційно задокументувати, орендувавши на 49 років земельну ділянку, на території якої розміщена споруда. Мають наразі у своєму розпорядженні монахині і 1,5 га землі, де вирощують овочі та фрукти для власного споживання.

І хоча у стінах другого поверху гуляють мороз і вітер, роблячи свій чималий внесок у руйнування споруди, і хоча видно на стінах відголоски радянського періоду історії будівлі, монахині, покладаючись на самого Господа Бога, вірять, що зможуть облаштувати домівку, аби разом із усіма охочими славити у цих стінах Творця.

Навіть усі негаразди не заважають матушці ділитись мріями та планами на майбутнє, зокрема мрією про велику бібліотеку та ще кілька келій, які мають намір черниці облаштувати на другому поверсі монастиря, а наразі – напівзруйнованої його частини.