Іспанські водяні собаки відносяться до стародавніх та рідкісних пород. Вони майже зникли на початку XX століття, і лише у 70-ті роки їх чисельність почала відновлюватись. Цей кучерявий собака середнього зросту невибагливий, спокійний. Тому добре вживається у приватному будинку чи міській квартирі. Іспанський водяний собака добродушний, відданий, поступливий, підходить для новачків. Відгуки власників та опис породи допоможуть більше дізнатися про іспанських водяних собак, про їх плюси та мінуси.

Загальна характеристика породи

Іспанська водяна собака (англ. Spanish water dog) є національним надбанням Іспанії. Її вважають предком усіх різновидів водяних собак. Вона багато століть використовується людиною як помічник. Цей розумний витривалий пес має багато робочих якостей: може пасти худобу, витягати з води мережі, буксирувати човни, збирати і приносити підбиту дичину.

Зараз ці собаки в основному заводяться як компаньйон. Вони добре плавають, пірнають на велику глибину, тому їх використовують у рятувальних операціях на воді. Можуть брати участь у змаганнях з аджиліту, образи та інших видів спорту.

Плюси

Завдяки врівноваженому характеру та середньому розміру іспанські водяні собаки добре вживаються у квартирі. Породу почали відновлювати нещодавно, тому вона поки що маловідома. Але ці собаки швидко набирають популярності завдяки таким плюсам:

- розумні, легко піддаються навчанню;

- добродушні, не агресивні;

- добре ставляться до дітей;

- миролюбні з іншими домашніми вихованцями;

- віддані, але не нав'язливі;

- працездатні, невибагливі;

-  шерсть майже не линяє, не пахне, не викликає алергії;

- за вовною легко доглядати, можна робити стрижку.

Історія походження породи

Точних відомостей про походження породи немає, але багато дослідників вважають, що всі водяні собаки походять від неї. Є відомості, що такі пси мешкали в Іспанії тисячу років тому. За однією версією вони потрапили до країни з турецькими мореплавцями, за іншою – з Африки.

Ці собаки були популярними у іспанських фермерів, їх використовували у випасі худоби, вони допомагали у полюванні. Користувалися їхніми робочими властивостями також рибалки. Розведенням ніхто не займався, тому були поширені собаки різноманітних забарвлень.

Поступово їхня допомога стала не потрібна, на пасовищах їх витіснили вівчарки. На початку ХХ століття деякі особини збереглися окремих районах Іспанії. Лише у 1973 році заводники звернули увагу на аборигенну породу та зайнялися її розведенням. У 80-ті роки почали створюватися породні клуби, було затверджено офіційну назву «іспанський водяний собака». У 1992 був прийнятий стандарт породи, а в 1999 вона була зареєстрована в FCI.